Ой, чому на серце знову суне туга?
Ой, чому над Бугом супиться блакить?
Це розправив крила гордий сотник Пугач.
В сутінках над Ґардом сторожко летить.
То на скелю сяде, то пірне в яругу.
То шугне у прірву, в ревище брояк.
З Клепаної балки лине "Пугу-пугу!"
"Пугу-пугу!" – чути відповідь вояк.
Хмари дужче гуснуть, небо кондубасить –
то татарські орди наповзли на Ґард.
Гримотять все дужче сурми й тулумбаси.
Грізне ханське військо суне навздогад.
Де ж подівся Пугач? Чом запала тиша?
Глядь: гарцює коник. А на нім – козак.
То кремезний сотник вибіг на узвишшя.
В запальних ногайцях клекотить азарт.
Нумо, любі хлопці, хлопці-запорожці,
Нумо, всі – на скелю, провчимо заброд!
Почастуймо "друзів", що вчащають в гості,
у тугих довбешках втнемо заворот!
І метнувся Пугач. А за ним – ординці.
Вірне товариство поряд мчить до скель.
Мить – аркани ханські зловлять поодинці
лицарів-сміливців, звівши на слизьке.
Де там! Ханське військо, грізне і веселе,
облизня схопивши, в прірву шкереберть,
в ревище порогів ринуло зі скелі.
Брьохнув чи не кожен ханський шкуродер.
Знов запала тиша. В серці щезла туга.
Спить підкова кінська в піні між брояк.
Над вечірнім Бугом сів на скелю Пугач.
Лиш совине око не засне ніяк.
© Сашко Обрій.
15.09.21
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=927112
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.10.2021
автор: Олександр Обрій