Днювання у степах – стрімке, недовге,
немов обліт приручених орлів.
Стікає з неба золото медове
у борозни вечірньої ріллі.
Дме вітер-степовик в просторім серці.
Непросто звідси в місто знову йти.
Лиш тінь моя повз борозни несеться,
мов бузький одинак – прудкий мартин,
над плугом, що масний чорнозем оре,
минає сіл зникаючих скелет,
минає ковилове мрійне море,
сповняючи обов'язок – свій лет.
Де степ, мов скіф, самотній і одвічний,
кольчугою з граніту проступа.
Та в нього не ввійти міщанам двічі.
В скупих серцях померла простота.
Крізь теплу вечорову Бузьку сутінь
медова в'язкість золота росте.
В цю мить, в якій силенна сила суті,
ми вдома: ровер, я... І смерклий степ...
© Сашко Обрій.
12.09.21
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926764
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.10.2021
автор: Олександр Обрій