Забутим словам говорили відрадні надії.
Збентежений вітер тривожні думки навівав.
Лишались сліди із просоння, мов плями на тілі.
Те літо, той серпень давно вже мені відспівав.
І знову спад літа, день зменшує вимір у часі.
Зарання вкладається сонце у лігво своє.
Лягає на присмерк в своїй прохолодженій масі
вечірнє повітря, і роси поквапливо п’є.
Ще промінь голубить останки недавнього літа.
Він відплески радості хватко у днях заховав.
Та тиха мелодія щастя, у серці зігріта,
мені виграє вже на струнах печальних октав.
Снує сонний ранок в задимлені хмари туману.
І сонечко стиха сковзає в його сизий дим.
Втирається осінь невидимо пасмом обману,
ховаючись нишком за сяєвом дуг золотим.
Згорає в бурштині проміння так болісно літо.
Стернею оголення дихає мліла земля.
І там, де недавно шуміло замріяно жито,
Чорніють ріллею давно вже спустілі поля.
Лелече прощання навіє сумбурну тривогу.
По краплях стечуть у любові напоєні дні.
І радість відійде назавжди в далеку дорогу.
Й зітліє остання надія моя у вогні.
Той залишок днів не приносить у серце розради.
Відходить знов літо й відносить з собою тепло.
І страх обгортає від того, що довго чекати,
й з надією жити , щоб тільки скоріше прийшло.
І знову брести крізь холодні засмучені ранки…
Отой кінець літа мені дні прощання згадав.
Пішов…, і тумани закрили прозорі світанки…
Те літо, наш серпень… давно вже в мені відспівав.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925670
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.09.2021
автор: Marija