Громадянин
Знову один, суворий знову.
Лежить – і нічого не пише.
Поет
Додай: хандрить і ледве дише –
І буде мій портрет готовий.
Громадянин
Ну і портрет! Ні благородства,
А ні краси нема в нім, вір,
Лиш просто вульгарне юродство.
Лежати вміє й дикий звір.
Поет
Так що ж?
Громадянин
Дивитись прикро.
Поет
Ну, так іди.
Громадянин
Слухай: соромно!
Пора вставати! Знаєш самий,
Які часи нині настали,
В кім почуття обов’язку ще стало,
Хто серцем непідкупний і прямий,
В кім дарування, сила, влучність,
Тому тепер не можна спати…
Поет
Припустимо, я така рідкість,
Але перш треба діло дати.
Громадянин
От новина! Ти маєш діло,
Ти тимчасово лиш заснув,
Проснись: громи пороки сміло…
Поет
А! знаю: «Бач, куди загнув!»
Та я обстріляна пташинка.
Нема бажання щось казати.
(Бере книгу)
Рятівник Пушкін! – Ось сторінка.
Ти прочитай – й кинь докоряти!
Громадянин (читає)
«Не для сірого повсякдення,
Не для користі, не для битви,
Народжені ми для натхнення,
Для милих звуків і молитви»
Поет
О, які неповторні звуки!
Коли б із Музою моєю
Я був би трохи розумніший,
Клянусь, пера б не взяв у руки!
Громадянин
Так, звуки чудові… ура!
Така вражаюча їх сила,
Що навіть сонна ця хандра
З душі поета враз злетіла.
Душевно радуюсь – пора!
І я твій захват розділяю,
Але, признаюсь, твої вірші оці
Жвавіше серцем сам приймаю.
Поет
Не кажи нісенітниці!
Читець завзятий ти, та критик дикий.
Так я, по твоєму, – великий,
Вищий за Пушкіна поет?
Скажи, будь ласка?!
Громадянин
Ну, ні! Твій куплет,
Твої поеми безтолкові,
Твої елегії не нові,
Сатири чужі до краси,
Образні і неблагородні,
Твій вірш тягучий. Видний ти,
Так як без сонця зірки видні
В ночі, яку усі тепер
Ми доживаєм боязливо,
Коли нишпорить вільно звір,
Людина ж бреде полохливо, –
Ти твердо світоч свій тримав,
Та небу було неугодним,
Щоб він під бурею палав,
Освітлюючи пуль той всенародно;
Тремтячою іскрою в темені
Він ледь горів, мигав, метався.
Молись, щоб сонця він діждався
І потонув у його промінні!
Ні, ти не Пушкін, та поки
Не видно сонця ні звідки,
Соромно із твоїм талантом спати,
Іще соромніше в час горя
Красу долин, небес і моря
І ласку милої оспівувати…
Гроза мовчить, хвилі бездонні
У сяйві спорять з небесами,
І вітер ласкавий і сонний
Ледве ворушить парусами, –
Корабель йде красиво, рівно,
І серце у мандрівників спокійне,
Неначе замість корабля
Під ними є тверда земля.
Та грім ударив, буря стогне,
І снасті рве, і щоглу клоне, –
Не час у шахи нам тут грати,
Не час іще пісні співати!
Ось пес – той небезпеку чує
Й на вітер скажено все виє:
Нема більш діла – не секрет…
А ти робив би що, поет?
Невже в віддаленій каюті
Ти став би лірою своєю
Лінивцям вуха розправляти
І грохот бурі заглушати?
Хай будеш вірним ти призванню,
Чи легше Вітчизні твоїй,
Де віддані всі шануванню
Єдиній персоні своїй?
Як винятки – серця благі,
Вітчизна для яких – святе.
Бог в поміч їм!.. а хто лишились?
Їх ціль дрібна, життя пусте.
Злодії і користолюбці,
Інші – солодкії співці,
А ще є й інші – мудреці:
Їхнє призначення – розмови.
Свою особу захистять,
Вони не діють, а твердять
«Невиправиме наше плем’я,
Ми дарма гинути не хочем,
Ми ждемо: мо’ мине халеп’я,
І горді тим, що хоч не шкодим».
Ховає розум гордовитий
По хитрому самолюбиві мрії,
Але… хто б ти не був! брат мій,
Не вір цій логікі мерзенній!
Бійся їх участь розділити,
Багатих словом, ділом бідних,
І в стан безшкідливих не йди,
Коли корисним можеш стати!
Не може син зирить спокійно
На горе матері рідної,
Не буде громадянин гідний
Вітчизні холодний душею,
Йому нема гірше докору…
Іди в вогонь за честь Вітчизни
Й переконання, за любов…
Іди і згибни безперечно.
Умреш не даром: все доречно,
Коли за справу ллється кров…
А ти, поет! Обранець неба,
Глашатай істин вікових,
Не вір, що хто не має хліба,
Не вартий віщих струн твоїх!
Не вір, що зовсім пали люди;
Не вмер ще Бог в душах людей,
Крик з віруючих із грудей
Завжди доступним душі буде!
Громадянином будь! Служи мистецтву
Й для блага ближнього живи,
Свій геній віддавши в пожертву
Всеобіймаючої любові;
І якщо ти багач з дарами,
Їх виставляти не спіши:
В твоїм труді заблищать самі
Їх животворні промені.
Дивись: в осколки твердий камінь
Убогий трудівник дробить,
А із-під молота летить
І бризкає сам за собою пломінь!
Поет
Ти закінчив? Ледь я не заснув.
Куди вже нам до поглядів таких!
Ти надто далеко зайшов.
Учити інших – потрібний геній,
Потрібна сильна тут душа,
А ми з душею із лінивою,
Самолюбивою і полохливою,
Не варті й мідного гроша.
Так прагнемо відомим стати,
Що боїмося заблукати
І проторованою стежкою ідем,
А якщо раптом в сторону звернем –
Пропали, хоч біжи зі світу!
Випала жалюгідна роль поету!
Блажен німий громадянин:
Він, Музам чужий із колиски,
Своїх поступків пан один,
Бере з них благородні зиски,
І труд його – успіхів хор…
Громадянин
Не дуже добрий приговор.
Та чи він твій? тобою сказаний?
Ти міг би правильніш судити:
Поетом можеш ти не бути,
Громадянином – зобов’язаний.
А що таке громадянин?
Той, хто Вітчизни гідний син.
Ах! буде з нас купців, кадетів,
Міщан, чиновників, дворян,
І досить з нас навіть поетів,
Але потрібно громадян!
Ну де ж вони? Хто не сенатор,
Не автор творів, не герой,
Не предстоятель, не плантатор,
Хто громадянин країни той?
Де ти? відгукнись! В сонетах
Навіть чужий душі поета
Його могучий ідеал!..
Якщо він є десь поміж нами,
Якими плаче він сльозами!!
Йому важкий жереб упав,
Та долі кращої не просить:
Він, як свої, на тілі носить
Всі язви Вітчизни своєї.
Гроза шумить і в бездну гонить
Свободи хиткую ладью,
Поет кляне або хоч стогне,
А громадянин мовчки тягне
Під іго голову свою.
Коли ж… Але мовчу. Хоч мало…
І серед нас судьба являла
Громадян гідних… Знаєш ти
Їх участь? Ти схили коліна!..
Лінивець! Твої мрії смішні
І легковажні, ніби піна!
У порівнянні не має смислу твій сюжет,
Ось слово правди безпристрасної:
Блажен базікаючий щось поет,
Й жалкий громадянин безгласний!
Поет
Не дивно ж бо того добити,
Кого і добивати не завада.
Ти правий: легше поету жити –
Є в слові вільному відрада.
Та чи я був причетним їй?
Ах, в роки юності моєї,
Печальної, важкої, безкорисної,
Коротше – дуже безрозсудної, –
Настирливішим був Пегас!
Не рози – я вплітав кропиву
В розмашисту його гриву
І гордо залишав Парнас!
Без страху, відрази й боязні
Я йшов в тюрму й на місце казні,
В суди, в лікарні я заходив,
Не повторюсь, що там я видів…
Клянусь, я чесно ненавидів!
Клянусь, я щиро всіх любив!
І що ж? мої почувши звуки,
Сприймали як наклеп з злобою;
І довелося скласти руки,
Або накласти головою…
Що тут робити? Безрозсудно
Звинувачувати і людей, й судьбу.
Коли хоча б я бачив боротьбу,
Боротись став би, хоч і трудно,
Ну… гинуть, гинути… від бід?
Мені було лиш двадцять літ!
Життя вперед лукаво звало,
Як моря вільні струмені,
Й любов ласкаво обіцяла
Блага найкращі всі мені –
Душа лякливо відступила…
Та скільки б не було причин,
Гіркої правди не ховаю
Й боязко голову схиляю
При слові «чесний громадянин».
Й вогонь той роковий, даремний
Спалює груди і понині в пломінь,
І радий, якщо хтось та й буде
В мене кидати із презирством камінь.
Бідняк! ти ж чого потоптав
Священний борг людини дико?
Який податок з життя взяв
Ти – хворий син хворого віку?..
Коли б ви знали життя моє,
Мою любов і хвилювання…
Похмурий й повен озлоблення,
Біля дверей гробу стою…
Ах, піснею моєю прощальною
Найперша пісня та була!
Схилила Муза лик печальний
І, тихо заридавши, десь пішла.
З тих пір були не часті стрічі:
Прийде, бліда геть, крадькома
Й шепоче полум’яно в вічі,
І пісні з гордістю співа.
Кличе то в міста, то в степ,
Умислом заповітним сповнена,
Та загримить раптово цеп –
Й миттю сховається вона.
Не зовсім я її цурався,
Та як боявся! як боявся!
Коли мій ближній потопав
У хвилях істотного горя –
То грім небес, то лютість моря
Я добродушно оспівав.
Висміюючи дрібненьких злодюжок
Для задоволення великих тих,
Я дивував зухвалістю хлоп’яток
Й гордився похвалою їх.
Під гнітом років душа погнулась,
І охолола до всього вона,
І Муза зовсім відвернулась,
Презирства гіркого повна.
Тепер даремно її кличу –
На жаль, назавжди заховалась.
Як світ, я сам її не знаю
І вже ніколи не дізнаюсь.
О, Муза, в гості випадково
Являлася душі моїй?
Чи пісень дар твій надзвичайний
Доля призначала їй?
Як жаль! хто знає? рок суворий
Все сховав в глибокій темноті.
Але лише вінок терновий
Твоїй личив хмурій красі.
Оригінал за посиланням: https://ilibrary.ru/text/1115/p.1/index.html?fbclid=IwAR1jdDKtwVIOLHIzUOVHMrKQS3-9WKBct1rwEB6bEWb2Khf6W-N-BKAFJh8
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923643
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.08.2021
автор: Павло Коваленко