Розправляймо, братове, знамена!
Красний день для козацьких полків.
І чуприна й широкі рамена,
мов твердині яса, козаків.
Ти не ремствуй на долю, не треба.
Не полине навспак дід Дніпро.
І вервечка з барвінкових стебел
нагадає, мо́, ле́геню про…
Про серпанок рахманний туману,
про строкаті осінні ліси…
Обіруч обійматиме маму,
коли мирні настануть часи.
Не гляди у свічадо ніколи!
Бо лукавий зіб’є із пуття.
І тоді горилиць в матіолі
не спивати тобі смак життя.
Хай люстерко залишиться жінці,
примиляється хай перед ним.
І жахтіють ланіти червінцем.
Ти ж молись перед ликом святим.
Благоволити мусиш єдине:
нехай з ґноту маленький вогонь
Матір Божу благає про сина
і про мирний Батьків, тихий сон.
Молитви твої чотки відмірять
ти, козаче, тривкий, як булат.
Відбиваєш із лігвища звіра
побратимів своїх і дівчат.
Навідліг засвистіла шаблюка,
шпарко нехрист біжить до кремля,
путівець устелила пилюга
і горить під ногами земля.
Не для доброго в мокші кебета.
Будь помисливим, друже, із ним.
Бо в московських, кривавих тенетах
ти назавжди помреш молодим.
Доброхіть ми степи не залишим!
Бовваніють у ньому баби́*.
Степ одвіку вшановує тишу
і ніколи не терпить ганьби.
Та швидше б із козачих пліч
ярмо війни упало пріч.
08.08.21р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921726
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.08.2021
автор: Микола Соболь