Знов йому судилося сконати.
В Леті — черговий, старий етап.
Він всміхнувся зморшками кімнати
й тихо розчинився між латать.
Суне туманцем прийдешнє стиха.
Цей серпанок — серпня щільний плащ.
В нього загорнувшись, йду на стику
літ, епох, світанків через плач.
Крізь страхи і вогку невідомість.
Через непролазний очерет.
Доля, мов шари води придонні,
знов зрина нагору, наперед.
Ну а поки дні — сліпі молюски —
б'ються в скаламученій воді,
я іду, вслухаючись у плюскіт,
в нотки, що вчуваються в ході.
Що допіру грали у мовчанку
десь в стоячих маревах боліт.
Знов життя, що жевріло на чатах, —
пристрасний, розпечений болід.
Хай в скаженім ревищі несеться
(хтозна, що йому віщує крук?)!
Але так блаженно мліє серце,
вчувши рятівний, правічний рух.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921685
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.08.2021
автор: Сашко Обрій