Зими на Україні, коли я ще була малою дівчинкою, були суворі, сніжні та довгі, а дні короткі. І цими довгими зимовими вечорами люди збирались на вечорниці.
Я добре пам’ятаю, як до нашої хати вечорами сходились жінки та пряли куделі із льону, вишивали. Між ними точились життєві розмови, як серйозні, так і смішні та веселі, співались народні пісні. Голоси у жінок були чисті та гарні і лились ті пісні високо, аж під саму стелю і, відбиваючись від неї, на все поселялись у наших дитячих серцях.
А ще мама ставила ткацький верстат і ткала на ньому чарівні узори. Деякі із них уже були придумані іншими. Такі узори ткались за допомогою човника, в середину якого ставилась цівка, зроблена із стебла сухої ожини, на неї, за допомогою потака, що нагадував собою дерев’яний ящик зі столярськими інструментами, тільки посередині ставилась ручка, на котру вставлялась цівка, і вже на цівку намотувались кольорові шерстяні нитки та мама також придумувала і свої узори, попередньо малюючи їх на папері у клітинку.
Такі узори перебирались пальцями і ці роботи були надзвичайно клопіткими, але, в кінцевому результаті, усі робити, виконані на верстаті, своєю неповторною красою милували погляд та зігрівали душу, бо несли у собі відображення духу наших предків.
21.05.21
світлина автора: Валентина Ланевич
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914456
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.05.2021
автор: Валентина Ланевич