Літній ранок, до землі поступово прилягають сутінки, сіра імла ховається поміж гір. Перші сонячні промені торкаються хребтів Карпатських гір і де-не-де проникають до дерев, шовкових трав. Здається, що дерева іще дрімають й близько не чути птахів, лише здаля пісню заводить зяблик. А вітер теж ховається поміж гір, чи дрімає з теплом у літній спокусі, чи заховався в глибоку шпарину, чекав нагоди розгулятися.
Стефан крутився з боку на бік, десь сон пропав. Все тіло огортає прохолода, то ж здається літо, вкотре крутяться думки, чому трясе, неначе маю лихоманку.
За кілька хвилин, запаривши гірські трави, насолоджується чаєм. У роздумах, може поїхати та грибів назбирати, але ж, ще так рано , краще якби роса спала. Уже зігрівшись, відчинив вікно. Свіжість повітря бадьорить, але помітив з-за гори темніло. Збігло лише декілька секунд , здалеку почув легкий барабанний бій грому. За вмить, очі засліпила блискавиця, гриміло гарматним боєм. Тож, що це, але ж хотів сісти на коня, зібрати ягід, грибів прихопити. Запаси закінчилися не гріх було б обсмажити з цибулею, як часто готувала дружина. О,Софійко-Софійко, ще за тобою млію, але ж я живий.
Звісивши ноги, лежить на ліжку, вкотре згадує дружину. Шкода, пішла так рано, адже йому лише тридцять шість і діточок не мали. Хоча б одне, нехай би й дівчинка, то заплітав би їй коси й тішився. Нехай би твої очі успадкувала, в яких, так часто, я при зустрічах топився. Що ж нині ? Тож не поїду кудись та й чого їхати? Он роботи достатньо, вже з дерева скільки всього зробив. Хоча й на руки важко, але мені Бог подарував талант, маю виконувати. Та й жити, треба ж за щось, тут скаржитися гріх, адже попит на вироби є, за кордоном від них в захваті, беруть на сувеніри й знову замовляють.
Так, він любив свою справу. Ще змалку, різьба по дереву його втішала. Різьблені скриньки, фігурки, настінні декоративні тарілки, намисто. Софійці подобалося фарбувати намисто, але ж тепер йому не хотілося його робити, бо часто, згадавши її погляд, під серцем щемить до болю.
Дощ, наче відчуває його настрій, обійшов стороною. Через пару годин, Стефан їде на коні, тримає напрямок до річки Лімниці. Любить купатися, а згодом можна гайнути в ліс, чи в гарному настрої взятися до роботи. Марс йшов спокійно, час від часу, повертає голову до господаря, чекає команди.
Та чомусь зненацька, в Стефана зіпсувався настрій. Чи це вітер так війнув, що важко перевів подих. Лише поглянув на дерева, явір і ясен бадьоро шелестіли листям. А поруч висока сосна, неначе дісталася до неба. Стоїть нерухомо, немов замріяна. Неподалік, трохи в бік, полотном розстелилися квіти червоної рути. До себе приваблюють, манять зірвати. Але його відразу сповив гіркий смуток, немає кому принести ці чудові квіти. І тихо звернувся до коня,
- Ану Марсе, давай трохи швидше.
Той, різко змахнувши головою, розвіюючи гриву, мчить по стежці. Стефану ж здається, що летить, від задоволення примружує очі, вітер куйовдив його чорне, як смола волосся. Чуприна раз-у-раз здіймається й припадає до чола. Порив душі, про все забути й кинутися у вир з головою.
Здаля, видніється широка річка. Під сонячним сяйвом сріблиться, переливається веселкою.
- Спокійніше Марсе ,- звернувся до коня, скерував віжками.
Кінь ледь підняв передні ноги, крутнув головою й зупинився. За мить, від несподіванки, Стефан вирячив очі. На березі річки побачив силует голої жінки, в очі кинулася смуглява шкіра. Цікаво, така, як я , як моя Софійка. На неї світить сонячне проміння, вже мерехтить, вабить підійти ближче. Чорне волосся майже прикриває талію, вітер злегка куйовдив його, підкреслюючи її стрункий, витончений стан. Щось стиснуло в голові, це ж треба, здаля так схожа на дружину, ой, чи це мені ввижається.
Вже до дерева прив’язує коня,
- Тихо-тихо, ні звуку. Друже, дай насолодитися цією русалкою. Чи й справді видіння?
Лише за кілька секунд, машинально знявши із себе весь одяг, потай йшов до неї. Навіть не помітив, як його наготу пестить вітер. Босоніж ледь торкається камінців, боїться шарудіти, налякати те видіння. Підійшов ззаду, в судинах кипить кров, тремтить тіло. Бажання спокуси, але чи здатен подолати? Кинуло в піт. Думка, ні-ні , здається це не видіння. Втрачає розум, якби остудитися, але вже не спроможний керувати своїм бажанням. Ніби потрапив у кайдани пристрасті, миттєво рукою затиснув їй вуста, над вухом, благаючим голосом майже кричить,
- Не кричи, чуєш, прошу не кричи. Я тільки намилуюсь тобою і відпущу. Не знаю хто ти, чи примара, чи й справді переді мною така красуня, що я неспроможний відвести очей.
Від несподіванки Роза завмерла. Стрілою думка, голос знайомий, тю чи дядько Стефан, хто би з чужих тут може бути? Чи в таку мить згадаєш, з переляку можна й переплутати. Відчувши дотик його гарячого тіла, вмить пронизало її тіло струмом. Той дотик, їй здався ніжним, за мить тепло розбіглося по судинах. Не кричала, шепотіла,
- А ви відпустите мене?
Вкотре кинуло в піт та то лише на мить. Завмер, знайомий голос, хто це? Трясеться, зуб на зуб не попадав, до неї лагідно,
- Давай удвох скупаємося і все.
У відповідь тихий шепіт,
- Добре дядьку Стефане, добре.
Чи від бажання, чи від збентеження, в голові гул, він не почув, як вона назвала його дядьком. Почув лише останнє слово, «Добре».
Підхопив на руки, поніс у воду, разом із нею занурився по груди. Вона ж спокійно зазирає в очі, ледь усміхнувшись,
- Ой, та, я ж гола, відпустіть мене.
Та саме в цей же час, руками обвила його голову, він нахилився і устами торкнувся її шиї, лише тепер на ній помітив бурштинове намисто. Вмить відсторонився, на неї дивиться, немов після похмілля,
- Розочко це ти?
Вона все ще не помітила, що він без нижньої білизни,
- Пустіть, нехай я хоч купальник одягну. Мені трохи незручно. Але я тут часто купаюсь і не раз тебе бачила, як кажуть у чому ненька породила.
Здивований погляд, поставив на ноги, задивився в її красиві балухаті очі. В них сонячне проміння, тепло торкнулося його душі. Вона розвернулася, вже хотіли йти до берега. Гаряча рука ніжно торкнулася її талії, лише тепер вона дивилася на нього з голови до ніг, помітила його наготу. До нього ж тільки тепер дійшло, що він, за звичаєм зняв з себе весь одяг. Почервонів, як той варений рак, трохи присоромився, поглянув у бік, мав намір кинутися у воду, плавати. Але вона, хоч і почервоніла, миттєво до нього зробила крок.
- Чого соромитися, що природно, то не бридко.
- Ой, пробач та ти напевно так близько чоловіків не бачила.
- Тю чому не бачила, навіть відчула у собі, правда, це було тільки один раз. Живу я нині, як зів’яла квітка, додай кохання, як води з криниці. І розбуди в мені жіночу пристрасть.
Сміється й закинувши руки догори, повисла на його шиї, ніжний поцілунок його плеча. Її волосся пахне лавандою, зводить з розуму. Гарячі, як вогонь уста припали до її пишних уст. Цей поцілунок, як бальзам солоду, якого вже два роки не мав, це спокусливе бажання, яке ночами не давало спати.
Єдиний поцілунок і вона миттєво, розкинувши руки, кинулася у воду, пливла. А він не зміг отямитися від поцілунку, декілька раз занурився у воду, тушив полум`я, що ятрило душу й нарешті вийшов на берег.
Побачивши господаря, кінь декілька раз копитом вдарив по траві, немов привітав його з поверненням. Стефан, похапцем одягнув плавки й впав на траву, задивляється в небо.
В небі помітно пливуть білі невеликі хмари, а в нього немов політ роздумів. Сам себе сварить і що за звичка,коли йду купатися, роздягнутися догола. А, що вона? Що за мова? Напевно вже мала стосунки з чоловіком, а їй же здається лише двадцять. Він пригадав її бабцю Розалію. Її красиву дочку Ангеліну, яка народила Розу, а сама пішла в інший світ. Красуня, йому тоді було лише шістнадцять років. Добре запам’ятав, про цей випадок, все село гуділо. Хоч і розкидане, хата від хати далеченько та люди в той час були дружнішими, ніж нині. А, що ж Роза тепер? Здається від бабусі ні на крок, але хтось таки насмілився квітку зірвати. Казали люди, що в ті часи, ми молоді були безвідповідальні, що вже тепер говорити. Мабуть треба їхати від гріха подалі. Зненацька заржав кінь, він почув плескіт води. Роза підбігла до своїх речей, одягла топік, підв’язалася махровим рушником,
- Зараз трохи зігріюся та ще раз скупнуся. Вода здається теплою та все ж ноги зводить. А ти, що більше не будеш купатися? То чого їхав сюди?
- Мабуть відчував, що ти тут та й приїхав подивитися на молоденьку красуню. Правда трохи зхибив перед тобою, осоромився.
Вона другим рушником витирає коси, усміхається, позирає на всі боки. За кілька хвилин, рушник повісила на дерево, на шиї поправила намисто.
Він побачивши, як вже тріпала волоссям, запитав,
- Ти купаєшся з намистом? Чого не знімаєш?
- Це мамине намисто, мені, як оберіг. Так бабця сказала. Воно в мене на шиї іще з дитинства.
- І що, оберігає?
- Так. Принаймні, мені так здається.
Не соромлячись, прилягла біля нього,
- Ти не їдь, побудь іще трохи, адже тут так гарно і ніхто не заважає. Ну хіба, що твій кінь. Он як на мене позирає, напевно ревнує.
Не дочекавшись ніяких слів, ніжний дотик до шиї, вже до густої шевелюри, поступово пальцями злегка куйовдить волосся.
-Ти вже два роки без дружини, чому не одружишся? Я знаю, як це важко. Адже теж два роки поспіль, не маю чоловічої ласки. А воно ж так хочеться, немов того меду, чи нектару, що навесні, чи влітку збирають бджоли.
Невже такі слова може говорити ця дівчина? Здивований та все ж сказав,
- Та де тут знайдеш, всі повтікали за кордон, а молоденька чи й захоче піти за такого, як я. Дивуюся, як це ти, ще кудись не поїхала . Тож на бабусину пенсію мабуть нелегко.
- Та нічого, я вишиваю рушники, серветки, передаю за кордон, копійка є, іще й непогана, то ж плакати не буду. Та й не хочу покидати бабусю, рідний край, цю красу. Он поглянь туди, бачиш, яка сосна висока, струнка. А гори, що одягли на себе шапки з хмар, ніби підпирають небо, хіба десь побачиш таку красу.
Він повернувся до неї, рукою торкнувся волосся,
- Я теж люблю свій край. Навіть ніколи й не мріяв, щоб поїхати світ за очі та все покинути, хоча й залишився сам.
Її прямий погляд його збуджує, час від часу увагу привертає намисто, яке вона часто мацає рукою. Немов спеціально привертає увагу до красивої шиї, молодого пружного тіла. За мить закопошився, хотів встати, але вона різко наставляє руки, хоче завадити. Несподівано для самої себе, великим пальцем правої руки зачепила намисто, воно миттєво розсіялося по траві.
- Ой, - вирвалося з її уст.
Від здивування, брови, як шнурочки, піднялися догори, зазирнула на нього ніжним, але сумним поглядом. Стоячи на колінах, кинулася визбирувати намистини,
- За все життя, скільки себе пам`ятаю, це намисто вдруге розсипалося, щось має відбутися.
- Вибач, це моя провина. Треба було попередити, що буду вставати.
Бажання піднятися відразу зникло, прямим поглядом дивиться на неї,
- А що тоді, такого особливого, сталося? Удача, чи навпаки?
Вона ніби задумуючись, збирає намистини. За мить, різко поклала їх у свій капелюх, з яким завжди приходить до річки.
- Мені бабуся розповідала, що раніше, якщо жінка вийде на вулицю не одягнувши намисто, то немов гола. Це наче оберіг, захист від злих духів і недобрих людей. Не хочу вірити в якісь прикмети. То чого тобі вставати, краще зробити так, як бажає душа, навіщо терпіти.
Впевненим рухом із себе зняла топік, її перси торкнулися його тіла.
В ній вибухнув вулкан емоцій, якими уже не можливо скерувати.
На деревах шумить листва, неподалік співає зяблик. Немов соромлячись, кінь приліг на траву, підглядав за молодими людьми, які в собі гасили вогонь кохання, опинилися у владі солодкої спокуси.
Сонячне проміння, злегка мерехтить по воді. Часом топилося в ній, за мить золотом і сріблом відбивається по воді. Стефан на руках несе її в річку,
- Ось так, тепер можна розслабитися. Ти не шкодуєш про те, що сталося? Така солодка, зваблива, пристрасна і водночас ніжна.
Чи можна передати стан душі, коли так тріпоче серце. Всього не скажеш, думка за думкою, ніби морські хвилі напливають. Але ж для мене молода, якщо тітка Розалія дізнається, що скаже? А, якщо щось, о, ні-ні. Вмить відганяє нав’язливу думку.За один раз нічого не станеться. І тут же, немов язика прикусив, ой мовчи дурню, в житті всього буває.
Минуло зо три години. В руках Стефана віжки, він йде поруч з конем, час від часу позирав на Розу. Вона, одягнена в літній білий сарафан з рожевим відтінком, осяяна сонцем, йому нагадує латаття. Адже темне волосся сховала під капелюх світло рожевого кольору. Тож порівняв її з ніжними пелюстками цвіту, що можна не раз побачити край берега річки. Сидячи в сідлі, на собі ловить його погляд, у відповідь мила усмішка. Та погляд змінюється, то ніби якийсь дивний, задумливий. Підкрадається думка, а може це і є, те справжнє кохання, коли обом так добре. Адже вперше в житті зрозуміла, що таке бути справжньою жінкою, відчути шалене бажання близькості, пробудження невідомого відчуття, насолоду, яку в житті іще ніколи не відчувала.
Неподалік від села, Роза прихиляється до коня, рукою торкнулася його шиї й голосно,
- Стефане зупиняйся. Далі піду сама, краще нехай нас разом не бачать. Не хочу, щоб бабуся дізналася про наші стосунки, боюся зовсім сон втратить і так мало спить. Ти не шукай зі мною зустрічі. Хоча тебе давно я обожнюю, але ж не одружишся, на жаль, у роках різниця.
Вже її зняв з коня, поцілував в щоку,
- Вважаю, що шістнадцять років, це не завада для кохання. Я би хотів тебе бачити у своєму ліжку.
Вмить не дала йому договорити, долонею прикрила уста,
- Мовчи! Життя покаже.
Роза мала гарний настрій, з думками повертається додому. Як я здуру назвала його дядьком, добре що не почув, ото мабуть би сміявся. Але ж він такий класний, сильний, а запах його тіла, як наркотик. За мить ледь скривилася, пригадала Антона, з яким провела єдину ніч. Хоч він теж угорець, але ж паскудник, як той кіт, після всього що було навіть не прийшов, а згодом з батьками виїхав до Мукачева. І тут же, в душі покаялася, сама винна, хіба можна людину розкусити за три тижні, дурепа повірила. І тоді теж розсипалося намисто, це ж треба , чи справді прикмета і діє, як попередження. А можливо цей раз навпаки, все буде добре. І я теж фарбуватиму намисто, як Софія.
На обійсті, біля старого дубового столу, Розалія через марлю проціджує молоко. Помітивши онуку, запитала,
- І де тебе так довго носило? Ще не накупалась, чи щось тебе туди манить? Майже щодня туди йдеш, чи там з ким зустрічаєшся, що я не знаю. Лише одне мене заспокоює, що вмієш добре плавати.
І помітивши, що на ній немає намиста, важко перевела подих, стала серйознішою, кивнула рукою,
- Ану присядь на лавку, розповідай! І не ховай очі, зізнайся, де поділося намисто? Думаю не втопила. То цінна річ, твій оберіг, тебе з ним хрестили. Чи таки щось сталося?
Дівчина ледь усміхнувшись, співучим голосом,
- Тю, бабусю, он все зібрала, випадково зачепила рукою й розсипалося.
- Та там же шовкова нитка, це яку силу треба мати, щоб розірвати.
- Та тій нитці, напевно прийшов час розв’язатися, розсипалося на траву .
- На траву? То зібрала його, чи не дай Боже покинула?
- Воно в мене тут, у пакеті. Піду занесу до хати.
- Поклади на столі, я його за молитвами зберу, щоб і надалі мало силу тебе оберігати.
Роза добре знає бабусю, ще та стара угорка, що й молитви знає і навіть інколи, щось шепочучи про себе, на столі розкидає карти. Та лише помітить, що вона побачить, відразу збирає їх, ховає за пазуху. Вкотре скаже,
- Це я так собі, від нудьги, все хочу пригадати, як карта лягає. Колись моя бабуся ворожила, але я смутно все пам’ятаю. Хочу пригадати та не виходить, постаріла, роки свою справу роблять.
Із самого вечора до пізньої ночі Розалія збирала намисто і читала молитви. А Роза, лежачи в ліжку, їх слухає, як колискову. Ніяких думок, сон заволодів нею, немов немовлям.
Повертаючись додому, Стефан згадував молоде тіло Рози. Смілива така, що то жінка, а нині мабуть вся молодь така, що хочуть того й досягають. Ой, непереливки мені будуть, коли дізнається тітка.
Залишивши коня на обійсті, пішов у свою майстерню. Двері, як завжди, навстіж відчинені, почув шарудіння. На столі сиділа його маленька подруга. Це він так називає білку з пишним хвостом. Вона два роки поспіль стала до нього навідуватися. І він кожного разу її пригощає горіхами. Руденька красуня швидко стала ручною, довірливою. Немов розуміючи його одинокість, часто просто зазирає у вікно, бачить, що він у майстерні і десь зникне. Дивується, що навіть Марс, сприймав її без обурень. Інколи ловить себе на думці, а може це посланниця від Софії, адже білка й справді з’явилася, через сорок днів після її смерті. Сам того не помічаючи так звик до неї, що інколи при ній роздумує вголос. А вона мов завмирала на місці, слухає його. Та лише помітить на собі прямий погляд, хутко надвір і немов її тут і не було.
Минуло кілька днів. Щодня Стефан їздив до річки, але Рози не заставав. І вже думки, як стріли, чи й не трапилося щось? Але ж не хлопчисько, щоб за пів кілометра йти пішки й підглядати за її обійстям, що там відбувається.
Роза ж, щоб не нервувати бабусю, пару днів не ходила до річки, а згодом йшла ввечері і швидко поверталася. Шкодувала, що не обмінялися номерами телефонів. Хоча придбала собі телефон тільки заради господарів, друзів з-за кордону. Адже вела з ними, як каже комерційну справу. Навіть пару раз по декілька днів була в Словаччині, їздила здавати своє рукоділля та за грішми. Але втратила нагоду записати його номер телефону, адже на річку завжди йшла без телефону.
Розалія подивляється на онуку, з думками хитає головою, ой, що на тебе чекає? І чому ж така безвідповідальна?
Напевно, про неї щось таки дізналася. Одного ранку, Роза, ще спала, стара дістала карти, розкидала по столі, довго їх роздивляється. Згодом обома руками взялася за голову, сиділа, як опущена у воду.
Буквально через два дні до Рози подзвонили із Словаччини, запросили на ярмарок, який мав відбутися за тиждень. Дівчина, весело повідомила бабусі. У відповідь, Розалія на кілька секунд затримала на ній погляд, хитає головою,
- Звичайно їдь, в тебе, ще є час, бо вже скоро навряд чи поїдеш.
Роза, не звернула уваги на останні слова, від радості підскочила, метеликом летіла в свою кімнату.
Уже прощаючись, Розалія одягла на неї намисто й зі сльозами на очах,
- Запам`ятай, якби там не було та намисто із себе не знімай. Ще раз повторюю, це твій оберіг, воно вже четверте покоління оберігає від злих духів, недобрих людей та від неприємностей.
А час летів. Роза, дізнавшись що носить дитину, залишилася на кілька місяців у Словаччині. Після ярмарки торгувала в одному з магазинів господаря, якому здавала свої вишиті речі. Розалія сприйняла це спокійно. Хоча онука мовчала про вагітність, але стара тільки й поглядала до ікони, вкотре читає молитви. В душі хвилювалася, але вирішила , що проти долі ніхто й ніколи не втік. Он річка котить у руслі своїм тихі хвилі, так все відбувається і в житті людини.
Одного разу, Стефан біля річки зустрів тітку Камелію, сусідку Розалії. В розмові про життя в селі почув новину, хто приїхав з-за кордону та хто поїхав. Адже тут роботи немає, тому тільки такі новини, чим живе країна в умовах війни та, як виживають люди. Дізнавшись, що Роза поїхала, вгамовував розчарування. Бач, не прийшла. Чи розчарувалася в мені, чи не доля бути разом, але ж така приваблива, жадана. І за телефон мови не було, справді дивно, чи не сподобався, як чоловік, чи в той час не до мене було, хто знає.
Минуло чотири місяці. Дивовижна пора осені приваблює яскравістю кольорів. Хоча вже з клена опадає листя, але те, що залишалося на ньому, чарує своєю красою. Особливо поруч з вільхою, яка своє листя, як і бузок, до землі скине зеленим. Верхівки дубів, ще стоять зеленими, а от берези немов одягли на себе плямисті сарафани, після дощу на сонці жовтий колір листя виблискує золотом. Натомість сосни, ялини, смереки освіжились, нарешті дочекалися жаданої прохолоди.
Хоча Роза й любила спостерігати, як листя опадає з дерев та нині не той настрій. Вона, одягнена в плащ бежевого кольору й сині джинси, йшла не поспішаючи, кросівки злегка ковзали по мокрій траві, боялася впасти. Незадоволена, тихо бурчить,
- Ото дорога, що значить осінь. Коли ми будемо жити так, як за бугром. Там і маєтки, як маєтки і дороги нормальні. А тут, чи й дочекається моє дитя кращого життя.
І знову думки про бабусю, що мене чекає, крик, чи сприйме спокійно, але ж думаю, з хати не вижене. А якщо Стефан за цей час собі іншу знайшов? А можливо в нього хтось і був та я не знала. Але тут же відразу, немов за вітромом прогнала цю думку. Згадала його пристрасне бажання близькості. І вже, повеселіли очі, усміхнена,
може цього разу, не набила лоба, хто знає.
В хаті тепло, затишно, пахне травами й пиріжками. Вона по телефону спілкувалася з бабусею, то ж стара чекала онуку, готується до зустрічі. В цей час, з духовки витягнула деко з пиріжками. Побачивши Розу, затремтіли повіки,
- Ну дякувати Богу!
Після поцілунків, обіймів, витирає непрохані сльози. Намагається подивитися в її очі,
- Чи здається, чи й справді схудла?
- Бабусю, ти присядь. Я сама роздягнуся.
- Такий гарний плащик собі придбала, ґудзики, аж переливаються перламутром, але трохи широченький.
Роза розстебнула всі ґудзики, знімає плащ,
-Та це так треба. Бабусю, я не одна приїхала, а з правнуком.
Розалія зблідла. За мить, по щоках, як горошини котяться сльози. В горлі тиснуло, хриплим голосом, ледь видавила з себе,
- Я відчувала, що буде якийсь сюрприз. Але ж важко тобі буде, він що чех, чи угорець? Коли приїде?
Онука, повісивши плащ, на поясі поправила джинси з широкою резинкою. Розалія, помітила її вагітність, закривши обома руками обличчя, заплакала. Дівчина присіла біля неї, обійняла,
- Бабусю, я тебе дуже люблю. Ти не хвилюйся, нас двоє, а стане троє, буде продовження роду, на УЗІ сказали хлопчик.
З годину Роза тулиться до старої. Тішиться, що без крику, без сварки. Тому намагається їй сказати більше теплих слів. Згадала своє дитинство, переконувала, що з дитям справиться, що все буде добре.
В кінці розмови, Розалія, поправивши на голові білу хустку, вже суворіше запитала,
- То хто ж батько? І коли приїде?
І позирнувши на онуку, наче полегшено перевела подих,
- Намисто на тобі, це добре.
Але ж за мить нагадала,
- Чекай-чекай, ти влітку розсипала намисто. Чи не в той час це сталося? Це хтось з наших? То хто він?
- Я скажу згодом, добре, давай заспокойся. Я така голодна, як вовк.
Пізнім вечором вкладаються спати. За вікном мжичить дощ. Розалія в ліжку, вкотре витирає сльози. Тихо повторює слова,
- Ох молодь-молодь. Як у них все так просто.
А Роза, задоволена зустріччю, вже давно сопе в своєму ліжку.
Пройшло зо два тижні. Роза боїться кудись йти. Мокро, слизько та й Розалія наполягає, щоби далі обійстя нікуди не ходила. Онука погодилася при одній умові, що більше не буде запитувати хто батько.
Одного разу, Стефан виправши свої речі в річці, повертається додому. Несподівано фиркнув кінь, із-за повороту вийшла тітка Камелія. Він різко зупинив коня, привітався й запитав,
- А, що тітко, теж пральний день. Теж чекали закінчення дощів, як і я.
Що то осінь, мало бачимося. А вже й заморозки обіцяють.
- Так синку, так. Трохи далеченько, але так звикла прати в річці. Хочеться менше купувати хімії, вона ж до того іще подорожчала.
- Як поживаєте в тих краях, нікого не бачу, які новини в селі?
- А, що нового. Ти ж онуку Розалії знаєш. Недавно приїхала, кажуть була,чи в Словенії, чи то в Словаччині, точно й не знаю. Одні так кажуть, а хтось інакше. І Роман, ну тих Гафичів, повернувся до дружини, ходили чутки покинув, але ні, приїхав. Ну діда Афанасія поховали, ще у вересні, ти ж здається був на похороні. Більше ніяких новин і не знаю. Добре піду, поки погода гарна.
Гарні новини, Стефану втішають душу. Попрощавшись, повертається додому. По всьому тілу відчував тепло, немов попав під сонячне проміння. В той же час, відчуває деяку розгубленість і нерішучість. Поїхати, помчати до неї. Та раптом відчув себе, мов птах безкрилий, зупинив коня, хоч той і так ледве переставляє ноги.
Для Стефана закінчилися більш-менш спокійні ночі. І руки до роботи не лежать. Час від часу, дурманить голову, немов чорною хмарою насувається тривога, як грім відбивається у висках . Та все ж він перемагав те відчуття, вгамовується. Але ранком, коли голиться, помічає червоні смужки в білках очей. Джмелині думки рояться в голові, приїхала, то добре. Але ж, як хочеться побачити її. Знав, що в цю пору прати до річки не піде. Адже одного разу восени, Розалія була сама біля річки, в розмові проговорилася, що дівчина вдома, за життя іще встигне поталяпатись в холодній воді.
Вечоріє, Стефан у майстерні, в пічку підкидає дрова. Під ящиком помітив намисто з дерева. О, коли ж це я таке зробив і не пам`ятаю, залишилось трохи відшліфувати і можна фарбувати. Може Розі на Новий рік зробити подарунок. Хоча в неї є оберіг, як вона каже, а це хай би колись на свята одягала. От завтра цим і займатимусь. З такими думками, ледь заспокоївшись,поспішив у хату,з надією, що цієї ночі буде спати спокійніше.
В хаті Розалії, цього вечора була метушня. Роза бігала біля бабусі, то крапала настойку валеріани, то давала ліки від серця. Але в бабусі піднявся тиск, а ліків в хаті не знайшлося. Жінка ледве заговорила,
- Розочко, як я не помітила, що вже закінчилися ліки. Сходи до тітки Камелії, в неї завжди є запаси. Та нехай замовить і мені, як буде собі замовляти, із села хтось же буде їхати в містечко. О, нагадала, хвалилася буде борошно замовляти, щоб Стефан у фермера купив, та конем привіз, нехай і для нас один мішок замовить. Тільки ж дивися взуйся в мої чоботи, в них впевненіше йти, щоб не послизнулася. А ліхтар, на веранді візьми, побачиш, на цвяхові висить.
Тільки Роза вийшла з хати, як Розалія пошкодувала, що послала онуку,
- Ой Боже, тепер же все село знатиме, що моя Роза має народити.
Скропила обличчя водою із склянки, що стояла біля неї, тихо прошепотіла,
- Та шила в мішку не сховаєш. Рано чи пізно, все одно б дізналися.
Камелія, аж рота роззявила, коли перед собою побачила вагітну Розу. Цікавість ятрить душу, але ж не буде в такий час, ще про щось запитувати. Поспіхом взяла ліки, йшла спасати сусідку.
Не світ не зоря, Камелія поспішала до Стефана. Добре, що не дощить, по дорозі заспокоїла себе. Їй кортіло якнайшвидше розповісти всі новини.
Гучно гавкає пес, відразу заржав кінь. Камелія обійстя. Стефан, ще лежав в ліжку, здивувався. І кого це так рано принесло, чи щось у когось сталося?
Камелія усміхається, кліпає очима,
- Я до тебе, давай зайдемо до хати, такі речі на дорозі не вирішують.
Тільки переступила поріг хати, зиркнула по всіх кутках,
- О, так помітно що холостяк. Я тобі на борошно гроші принесла і новин цілий мішок.
Стефан проводжає гостю до хвіртки, раз-по-раз потирає руки. Після сказаного, Камелія помітила, буквально за мить він зблід на обличчі. Ой, щось тут не так, треба повертатися, навіщо чоловікові надокучати, ятрити душу.
Він дивився їй вслід, за спину підкрадається холод, тремтить, поспішив до хати, бурчить,
- Оце так новин, була надія і та зникла, хто ж той, кому після мене віддался? Думав, що в житті чорна смуга закінчилася та напевно ні, коли ж буде біла, з ким розділю холодне ліжко.
Від новин не в захваті, але тепло зігріло душу, радів, що тітка спасла Розалію. Думав за Розу, адже їй буде важко без неї, хто б не був той чоловік, а бабуся, є бабуся.
Біля обійстя Розалії заіржав кінь. Саме в цей час, Роза вийшла з сараю, перед собою несла оберемок дров.
Він пулею, опинився біля неї. Розчервонілий, поспіхом, з її рук забрав дрова,
- Ти що з глузду з’їхала, це ж так небезпечно. То де той батько дитини, куди він дивиться, можеш втратити, що тоді скаже.
Роза миттєво розпашіла, як троянда під сонцем, а в очах сяють зоринки,
- Його батько і спасає. Рівно скільки часу пройшло від тієї нашої зустрічі, такий строк і нашій дитині.
Йому відняло мову, в хату зайшов позаду неї. Переступивши поріг, привітався. Розалія лежала в ліжку, побачивши Стефана, закрила обличчя руками,
- Ой! Та сказала би чи що, гість є, а я лежу, як дровина, який сором.
Стефан поклав дрова, підійшов до неї,
- Ви тітко Розаліє тепер звикайте, буду частим гостем, поки не відпустите до мене Розу. Наше дитя нам його і на ноги ставити. Хоча і молоденька та зате гарненька, нехай люди позаздрять. Присягаюся берегтиму її, як зіницю ока.
Підійшов до Рози, поцілував в щоку, помітивши на ній бурштинове намисто, прошепотів,
- Тоді розсипалося намисто, то напевно був знак для нас. Колись твій оберіг передасиш у спадок нашим дітям.
Минуло чотири роки. Теплий літній день, Роза підходить до майстерні чоловіка. Чує сміх сина й плескання в долоні. За мить голос чоловіка,
- Артурчику, синку, подивися який у неї гарний пухнастий хвостик, не бійся, це білочка, вона ручна. Скільки раз тобі говорив, не бійся.
Роза, рукою притримуючи живіт, ледь пролізла в двері,
- Ну що мої соколи, нагодували білочку, тепер пішли до хати і нам пора, бо ми теж хочемо підкріпитися.
Стефан, як щасливе дитя, усміхнений, підійшов, гладить її живіт,
- Що наша Емілія теж хоче обідати.
Артур, з такою ж милою усмішкою на обличчі, як і батько, зліз зі стільця,
- Я теж хочу обідати, тільки борщик із сметаною.
09.02.2021р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911179
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.04.2021
автор: Ніна Незламна