В квартирі тихо. Лише інколи вітер, кинувши на скло вікна жмуток снігу, порушує тишу. І то так тихо, але Вона тупо дивиться на скло, хоч й час від часу чує, те тихе торкання. Для неї мов пробудження від думок.
В кімнаті, навпроти вікна, святковими стравами накритий стіл. Два кришталеві бокали, в них на дні залишилося по кілька крапель недопитого вина. Ті залишки, їй чомусь здаються недомовленими словами, на які Вона чекала роками. Вогонь і запах пахучої свічки, часом хитався від її подиху, торкається душі, ніби намагається втішити, зігріти. Бо ж її стан такий, як надворі зимовий, холодний, а так хочеться тепла. Немов десь шукає розради, щоб не розплакатись.
На склі вікна, тримаються купки сніжинок, деінде на лисинах стікають маленькі краплинки. Цим придають жалю, Вона тихо заплакала. Напевно від своєї недолугості, було бажання все висказати, що лежало на душі, щоби нарешті почув. Та не посміла, адже в такий вечір не мала бажання сваритися. Декілька років поспіль такого не було, щоб він пішов і не всміхнувся, чи не подарувавши їй ніжний погляд, чи на якусь мить не затримався в солодкого поцілунку.
В душі, спогад, мов написав книгу про її життя. Чи плач є в ньому, напевно так, коли не приходив вчасно, як обіцяв. В тій книзі викарбувані золотом слова про щасливі миті; в спокусі, в теплих обіймах. Ніжні дотики, ласкаві погляди, як нагорода за її ласку. А Вона мліла, вміла дарувати, адже кохала. І не жадала знати, що він одружений і є дитя. Та мала сподівання, що буде майбуття, нехай не зараз, а колись. Та поки кров у жилах кипить, прийде до неї, вгамує полум`я, той жар потушить, що палить її тіло. Віддасть йому частину тепла, порине в річку прохолоди, з тремтінням впаде на його мужні груди. Він так жадав її. Таким солодким було їх кохання. Не сміла відмовити і Він руками, немов птах крилами, пригорнув її. І обіцяв все життя кохати. Хоча і знала, що це гріх, але погодилась його пронести через все життя. Бо Він один, як розділити на двох? Коли топилась в його зелених очах, немов ковток цілющої води шукала там для спасіння. Тож серце тріпотіло, немов у пташки, що тікає від яструба, в обіймах знаходила захист. Він цілував її груди, стан, ховався під простирадло, відчував її бажання, виконував їх і сам з блиском в очах, від задоволення стогнав.
Сльози котились…. деж молодість? Чому покидає? Адже з нею не бажає прощатися. Хай би, як раніше, під лісом широке поле. Почути дзвінкоголосого солов’я, спів про кохання, збирати в букет квіти; маки, волошки, ромашки і стиглі колоски жита, пшениці. І бігати по травах посеред квітів, як колись, немов діти. Чи на долоню покласти декілька зерен і пригостити, устами доторкнутись долоні. І, як вдячність, відчути поцілунок, що стрілою проникне через все тіло. Як же відмовитись від цього? Не знати. Підкралась думка, хіба, як сорок років, то вже все не так сприймаєш? Можливо хтось та тільки це не для нас. В такі роки здається магія притягує до того, кого по-справжньому кохаєш. Відмовитись? Де сили взяти?
Думки, як яструби літають, ну ось, провели Старий Новий рік. Невже з ним моя молодість відлітає. Перше і останнє кохання мене покине? Що це було? Ніяких слів, лише зітхання. Між нас, як прірва в небуття. Холодний став, як айсберг у океані. На жаль, не доторкнувся до мого тепла. А, як же я? А може, ще прийде? Чи може, це моя помилка в житті? Ой, від думок, аж голова стала свинцева.
Вона встаючи з-за столу, на ходу налила в бокал вина і до дна випила одним духом. Кілька раз сердито труснула головою, кліпає очима, з вій на тарілку впали останні сльози. Відсунувши її, підійшла до дзеркала, криво усміхнувшись, обома руками взялась за голову. На скронях помітила кілька сивих волосин. Так, Вона білявка, їх важко розгледіти, але ж раніше не було. В розчаруванні пригадала, пішов, але ключі від квартири не залишив, значить прийде! В душі мов буря бушувала, розставивши руки, повсюди роздивлялась, що справді не залишив? На мить надія, мов промінь сонця зігріває серце. Але, підійшовши до телевізора, на підвіконні балкону, на коробці цукерок помітила ключі. Схиливши голову, мов підстрелена пташка припала до холодного скла вікна, в ньому хотіла знайти розраду. П’ятнадцять років надій і сподівань забрав із собою Старий рік.
Крізь сльози шепіт,
- Так, це була моя помилка.
за вікном гуляє заметіль, сховала всі стежини, по яких він приходив до неї. Вітер по склі, немов би в такт із сердечним частим ритмом, відбиває - так, це помилка, помилка… помилка.
28.01.2021р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902803
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.01.2021
автор: Ніна Незламна