Тікаючи від буднів, як від лиха,
митець окреслив здвоєний овал.
Але передчуваючи відлигу,
похнюпилася баба снігова.
Отак воно бува, коли урозріз
йдуть задуми погоди і митця.
Намарно згине пишний п'ятий розмір...
Шкода його... ба більше, ніж лиця.
Дорослі чи прудкі, шкодливі діти(!?) —
уже не розбереш, як не говій —
зліпили бюст самої Афродіти(!)
простій міщанській бабі сніговій.
І Богу, й людям сяє на догоду, —
та надто нетривка її краса!
Нехай понура — груди держить гордо.
Стримлять у небо пружні тілеса.
Відлизі предостатньо тільки змигу,
щоб звести пишні перса нанівець.
Ми бабі наморозимо ще снігу,
аби грудьми підперла світ увесь:
його ще встиг, іще порятував би
масштабний магнетизм її грудей.
Із дивом кришталевим — з бюстом баби —
в цей світ груднева магія гряде!
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899310
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.12.2020
автор: Олександр Обрій