Тікає ніч… світанок немов птах, наперекір темноті, розправляє крила. Мережки сині, зелені, фіолетові й золоті виграють по край неба, в осінньому вбранні освічують частинки землі. Їх мерехтіння проникає через скло вікна. Падає в кімнату, на ліжко де спить Сергій. Його очей вже ніби торкаються, пестять обличчя, пробуджують. Очі не хочуть відкриватися, потягнувся. А чи він спав, а чи не спав, так і не міг зрозуміти, хвилювався, боявся проспати. Але відчув у собі силу, як добре, все ж таки трохи відпочив. Відкривши очі, прислухається до тиші. За зачиненим вікном просинається село. Чути тихий переспів півнів, за мить вже голосніший, напевно під самим вікном. Таке воно сільське життя, зовсім інакше чим міське, тільки подумав, як з іншої кімнати донеслося тихе шарудіння. Вмить, крізь щілину дверей, пробилося світло, видно хтось прокинувся. Ледь відчинивши двері, показалася голова Миколи, тихо гукнув,
- Гей друзяко! Пора вставати. Підйом! Автобус не чекатиме. Ти не дивися, що майже темно, перший автобус о п`ятій сорок. Чи передумав? А може й справді поїдеш пізніше?
Сергій, поверх блакитної сорочки, натягував синій светр, як хлопчисько, підскакує то на одній нозі, то на другій.
- Ні-ні, де ти бачив, запізнюся в інститут, студенти скажуть загуляв.
Микола посміхаючись, запитав,
- Що таку думку про тебе мають? Цікаво і чого це? А може ти змінився? Мовчиш про свої холостяцькі походеньки.
У відповідь, зішуривши носа, усміхнено, протяжно,
-Так кожен по собі судить, після бурних вихідних днів, часто в аудиторію напівсонні приходять.
Вони прощалися надворі. Сергій в дипломат для документів поклав « тормозок».
- Дякую! Та я би в їдальні перекусив.
Микола заперечив,
- Чого ти? Це ж домашнє все. Шкода, ні яблук, ні груш не хочеш взяти. Досить скромничати, ми ж як рідня, за плечима шість років навчання. Сам вчора згадував, як останній шматочок сала та одне яйце на двох ділили. Таке було студентське життя в гуртожитку, інші й не повірять, що інколи навіть недоїдали.
Руку поклав на плече, продовжив,
-Ти вже наступного разу приїжджай з коханою! Скільки можна одному жити, дивуєш, цнотливий, як дівчисько. Вперед козаче, будь сміливішим, час летить!
Теплі обійми, стискання рук. Сергій на прощання кивнув рукою, придивляється вперед, на стежку по якій має йти.
Микола дивився вслід товаришу.Так-так у кожного своє життя. У мене є дім, сім’я, землі добрий шмат, господарство на славу, а що він? Все сам та й сам, хоча й від інституту кімнату має та все ж напевно сумно одному, а роки летять. Щось не так в ньому, можливо тому, що виріс в дитбудинку. Боїться одружитися, взяти відповідальність за сім’ю. І їсть так мало, як ота кицька. Такий, як був скромний, такий і залишився. Дивно, он студенток в інституті, яку хочеш вибирай. Невже жодна з них не могла спокусити? Тьфу ти, що то за думки.
По тілу відчув легке тремтіння, глянув назад, окинув оком навкруги,
- Ух… прохолодні ночі, що то осінь.
Посміхнувся від думки, що догнала його, йду до Світланки, нехай зігріє. І все ж краще коли в ліжку не один, як перст, а таки вдвох набагато тепліше.
Сергій поспішає. Час від часу, ліхтариком телефону, освічує стежку, по якій йде. До траси кілометра два, не менше. Дорогу знає, коли навчалися в інституті, влітку не раз гостював, допомагав сіно косити. Час підганяв йти швидко, а думка думку опережає, одна одну доганяє. А Микола молодець, директор школи, викладає математику. Гарну дружину собі знайшов, ще й з будинком. Славна жінка, вчитель початкових класів. Ще й ім’я таке гарне – Світлана. Вона і справді, як світло, яке іще й несе тепло . Саме так він відчував своє тіло при спілкуванні з нею. А очі, як волошки, красиві, балухаті. Молодець Микола! Немов підводив риску.Як добре, що я навідався, приймають як рідного. Та й молодість приємно згадати!
На душі потепліло, перевівши подих, зупинився, відволікся від думок. На мить задивився на край неба, кольорами веселки виграє світанок. Тоненьке сонячне проміння здіймається вище, небо світліє. Мов щастям наповнилася душа, кивнув рукою, наче привітався із світанком, прискорює ходу.
Біля зупинки людно. На невеликій швидкості під’їхав автобус. Біля відчинених дверей штовханина. Сергій стоїть в стороні, спостерігає за посадкою пасажирів. Подивитися, поневолі посміхнешся, люди один поперед одного, товкаючи, заходять в автобус. В місті теж автобуси їдуть битком набиті, але люди поводяться більш стримано. Мабуть, якби записав на телефон та згодом показав їм, напевно б сміялися. Правда товклися, поспішали люди та в той же час їх обличчя усміхнені, задоволені. Напевно знають один одного, зробив висновок. Майже всі віталися з худорлявим водієм, років п’ятдесяти.
В автобус зайшов останнім. Лише два вільних місця залишилося, що навпроти всіх пасажирів. Не комфортно, але вибору немає, мусив присісти на одне з них і відразу відчув на собі проникливі погляди оточуючих. Мабуть дивуються, хто я і звідки? Видно, що для них чужий, ще й всівся перед всіма, як більмо на оці. Навпроти нього, в чорній пошарпаній курточці щупленький дідусь з ясними очима, лівою рукою тримається за опухлу щоку. Напевно до стоматолога, ледь скривившись, поспівчував старому. А поряд з ним, в світло-коричневій куртці, повненька жінка років тридцяти. Вона двома руками тримає кошик з червоними, пахучими яблуками. Між її ногами стоїть сумка з пластиковими пляшками молока. Вона весь час смикається, намагається ногами її притримувати ї, щоби часом не впала. Сергій зніяковіло позирає у вікно, але запах яблук приваблював до себе. І він знову милується ними. Не можливо було не помітити з-під курточки пишні груди жінки, сяючу шкіру, красиву шию. Раптово відчув прилив крові до обличчя, стало жарко. Зненацька, жінка тихо кашлянула від несподіванки, аж здригнувся. От йолоп, куди дивлюся, напевно помітила, ото осоромився. Вона поправила комір курточки й ледь нахилившись до нього,
- Я вас пригощу яблуком.
На мить розгубився. Очі бігають, як у полохливого зайця, під носом виступив піт. Зніяковів, боявся заперечити, прямим поглядом подивився й тихо до неї,
- Дякую, ні! – витерши хустинкою піт, продовжив,
- Просто вони так пахнуть, поневолі подивишся. Такі великі, з блиском, напевно соковитий сорт.
Сказав і відразу ж повернув голову до вікна. Але не помічав, що за вікном, замислився. Красива жінка, як соковита ягідка, пощастило якомусь чоловіку. Рудий колір волосся підходить до горіхового кольору очей. О, але ж і в мене такий самий колір очей. Тільки в її очах є зірниці, напевно весела молодиця. Мені б таку дружину, нехай і сільську, навіть з дитям, якщо доля не склалася. Серед студенток такої і не бачив.
Водій різко зупинив автобус, відчинив передні двері. Повна жінка циганської зовнішності, з маленькою чорною сумкою в руках, по сходах ледве спромоглася піднятися. Вона відразу привернула до себе увагу. Доволі великі, золоті сережки кільцями торкалися коміра чорної куртки. Піднявшись, обурена, грубим голосом бурчить,
- І чого гнатися? Тож зупинка! Чи ти мене не помітив?
І продовжила бурчати про щось на своїй мові.
За мить, Сергія товкає в плече,
- Пропустіть, я хочу біля вікна присісти.
Відразу до неї відчув неприязнь; от циганка, наглість це перше, на що здатні такі люди. Здвигнувши плечима, хотів встати, жіночка навпроти нього віддвинула ноги. Її сумка з пляшками молока впала йому на ноги. Вона миттєво посунула кошик до дідуся,
- Ой!- вирвалося з її уст,кинулася до сумки.
Сергій не міг залишатися байдужим, майже одночасно з нею, ледь нахиляючись, потягнувся рукою до сумки. Саме в цей час сіпнувся автобус, вони стукнулись головами.
Дідусь тихенько засміявся.
- Ой,- жіночка подалася назад, приклавши вказівного пальця правої руки до пишних уст,
- Вибачте!
Мусила долонею затулити уста, щоб не розсміятися вголос. У відповідь, Сергій позирнув і з посмішкою на обличчі, підняв сумку. Циганка, чимось схожа на квочку, сідаючи, щось бурчить собі під ніс.
Сергій взяв сумку, поставив поміж своїми ногами,
- Нехай тут стоїть, так надійніше, а ви краще кошик тримайте, а то загрузили дідуся, він же такий немічний.
Її обличчя помітно почервоніло, подякувала. Цікаво, подумав він, не заперечила і чого червоніти, чого соромитися?
Через пару зупинок автобус був переповнений. Людей напхалося, мов оселедці в бочці. Сергій на собі відчуває погляд жінки. Поневолі й сам час від часу, немов вивчаючи, позирає на неї. Раптово загарчав мотор автобуса, від зупинки всі різко сіпнулися.
Водій рукою гладить лисину, голосно,
- Цього тільки бракувало!
Він вийшов з автобуса, за допомогою важеля відкрив капот. Декілька секунд роздивлявся, щось мацав руками й захлопнувши його, повернувся на місце. Знову намагався запустити двигун, але той не піддавався, гарчав і знову глух.
Водій із заклопотаним видом обличчя, попросив всіх вийти. Попередив, що великі речі можна залишити на місцях, йому треба хвилин двадцять-тридцять, щоб розібратися в чому справа.
Люди копошаться, один перед одним поспіхом виходять з автобуса. Хтось хустинками витирає обличчя, хтось позираючи на інших, застібає куртки. З натовпу чийсь чоловічий гучний голос,
- Оце так поїздка! В автобусі ніби в бані побував. Добре, що зупинилися, хоч трохи освіжимося.
Сергій стоїть неподалік від автобуса, в метушні не зрозумів, загубив ті красиві очі, де поділася? Роздивився довкола.
На заході в небесній далі, як валики, видніються білі хмари. Зазолотився схід, посміхається ранкове сонце, легкий вітерець пестить обличчя. По обіч траси невеличкі пагорби покриті майже сухою травою. А далі кювет, за ним чорніло зоране поле.
В душі він відчуває занепокоєння, очима шукає її. Згадав чиїсь слова »Кажуть життя мудре, само все ставить на свої місця».
Побачивши її, немов гора скотилася з плечей, дала перевести подих. Вона на пагорбку розстелила ряднину й озираючись, присіла на неї. Здивувався, адже не тільки вона, а й інші , теж присідають на траву. Щоб не привернути уваги, до неї йшов не поспішаючи.
Вона вже кусала бутерброд із смаженим яйцем. Побачивши його перед собою, зашарілася. Від здивування кліпає округленими добрими очима, швидко проковтнула їжу й до нього,
- О, ви теж вийшли! Присідайте, а в мене і для вас бутерброд знайдеться.
З кишені куртки витягнула прозорий поліетиленовий пакет з бутербродом. Сміливо зазирає в очі, мило посміхнувшись,
- Беріть! Не соромтеся, я Ольга з Кудієвець, не бійтеся, він без чарів.
Хіба встоїш перед такою спокусою, адже не снідав, добряче зголоднів. Ще в автобусі на нього подіяв запах яблук, якби ще раз запропонувала, можливо б і не відмовився. Догнала думка; цікаво, поводиться, як незаміжня, ще й мова про чари.
Вона з апетитом жує бутерброд, іншою рукою наполегливо подає йому пакет з бутербродом.
Він помітив, що пальці немає обручки, запитав,
- Де ж тут присісти?
-Та не бійтеся, я не кусаюся, ось поруч, на ряднину. Ви не дивіться, що вона старенька, але ж чиста. Це я, на всяк випадок, при собі в сумці з молоком ношу.
Задоволений запрошенням, присідаючи поруч,
- Тоді вже й познайомимося.
Озираючись, взяв пакет,
- Дякую! А ви смілива жінка Олю, мене Сергієм звати.
І несподівано для самого себе випалив,
- Попереджаю я неодружений, а ви?
В обличчя вдарила кров і розтеклась по жилах, не зміг сказати більше й слова.Оце так вчудив.
Вона весело заговорила,
- Ой, де в селі порядного знайти. Гарні чоловіки давно повтікали. Залишилися вдівці та чоловіки бальзаківського віку. А ви напевно в гостях побували, їдете з таким дипломатом, мабуть прямо на роботу.
Вона помітила з яким задоволенням він з’їв бутерброд. Та подякувавши, він похапцем здійнявся на ноги,
- О, вибачте, добре, що нагадали, мені треба передзвонити.
Неподалік, вже спілкувався з колегою по кафедрі, попросив підмінити. На якусь мить замріявся, погляд ліг на траву. В ній копошиться, швидко снує гніздо павук. Його думки, мов осіннє павутиння під краплинами роси й переривчастого вітру. Чи зможу я нарешті зважитися, зробити пропозицію, її провести, чи попросити номер телефону. Згадав слова Миколи й ледь посміхнувшись, підійшов до неї, подав руку,
- Думаю пора вставати, бачу наш водій руки витирає.
Вона відразу подала руку. За мить стояла навпроти нього, подарувала усмішку, примруживши очі,
- Ну то пішли, в такому разі треба поспішати. Мене мають зустріти, я на замовлення везу молоко і ці яблука. Якось на базарі продавала молоко, одна панянка скуштувала, сподобалось. Вже пів року спілкуюся з нею. Інколи яйця та дещо з городини замовляє. От і катаюся, трохи далеченько, але нічого, воно того варте.
Сергій рішучо взяв за руку,
- Олю, а якщо я вас сьогодні вкраду?
Розвернулась, пильно подивилася, заперечила,
- Та ні! Я сьогодні в них маю бути.
Люди не товкалися біля автобуса, вони йдуть вервечкою, поглядом підбадьорюють один одного.
Нарешті автобус рушив з місця. Дивлячись в вікно, Сергій розмірковує, цікава жіночка. Все сама розповіла, а от чому в них має бути сьогодні, не сказала.
Циганка помітила, що він часом задивляється на Ольгу. Ліктем ледь торкнула його й нахилившись до нього, тихо над вухом прошепотіла,
- Твоя удача!Дивись не впусти щастя, сміливіше хлопче!
Він лише посміхнувся й знову повернув голову до вікна. В осінньому вбранні мелькали дерева, кущі і багатоповерхові будинки. Цього всього не помічає, думає, як непомітно попросити її номер телефону. Відмовить, чи ні? А, як відмовить? Як наполягати? Тож при всіх не буду кричати, зачекай, не тікай!
Автобус плавно знизив швидкість, зупинився біля зупинки. Його хтось штовхав у плече, відволік від думок. Люди вже виходили з автобуса. Тільки тепер він помітив, що вони приїхали в місто. Ольга вже стояла біля дверей, за нею, розставивши руки, приготувалась до виходу циганка.
Почервонів від обурення до себе. От йолоп, прогавив! Як тут сміливіше діяти, то ж не полізу по головах людей. Нарешті вийшов з автобуса, циганка немов чекала на нього,
- Доганяй своє щастя. Сьогодні твій день.
Довкола очима шукає Ольгу. Помітив її через дорогу, вона вже сідала в чорний Mercedes – Benz.
- Мій день кажеш, - тихо сказав про себе.
Йому пощастило, одразу зупинив таксі,
- Будь ласка за чорним мерседесом, якщо можна.
Молодий білявий водій привітно посміхнувся,
- Гаразд! Дивлячись який ти розчервонілий, емоційний,таке враження, що ти у гонитві за щастям.
Сергій хустинкою витирає змокріле чоло,
- Мені сказали , що сьогодні мій день.Тож все можливо, прошу не відставай!
Ольга в розпачі, через силу посміхається до знайомого водія, дядька Василя, як вона його називає. А думки про Сергія; ну-ну, навіть номер телефону не запитав. Ой чоловіки-чоловіки, а говорив неодружений. На обличчі славний, чомусь здався заторможений, несміливий чи що? Але якби хотів краще дізнатися про мене, то б не дивився весь час у вікно. Фу-ти і чого придала значення цьому знайомству.Чи й варто міським вірити?
- У вас щось сталося?- перервав думки дядько Василь?
-Та ні, - вже відповіла веселіше, запитала,
- Ви мене на автовокзал завезете чи ні?
- О! Цього не знаю. Це залежить від того скільки часу пробудете в гостях. Маю їх сина до стоматолога завести, а в який час не сказали.
Через хвилин п’ятнадцять, чорний мерседес заїхав на одну з вулиць на околиці міста. Зупинився біля красивого кованого паркану. За високими кущами троянд, видніється двоповерховий будинок з білої цегли, з великими напівкруглими вікнами, покритий черепицею з червоним відтінком.
Водій таксі ніби свиснув крізь зуби,
- Ого ця панянка з багатеньких. То, що тут зупинятись ?
Сергій розхвилювався,
- Так-так, почекаємо її тут. Але вона не з багатеньких, проста сільська дівчина, чи жіночка. Ти не хвилюйся, я розрахуюся.
- Вибач, але я довго стояти не зможу, за годину маю їхати на замовлення.
Обоє прилипли до вікна. Ольга швидко йшла вперед, за нею поспішає водій, в руках нісе торбу і кошик з яблуками.
Сергій розрахувався з водієм, вирішив почекати. Він рухався вперед і назад по тротуару, розмірковує, коли повернеться додому, як та коли краще підійти до неї. Приблизно через хвилин п’ять, водій повернувся і мерседес швидко зник з очей. Мабуть безглуздо поводжуся, критикує себе. І чому було їй не крикнути?
В цей час, Ольга від господарки Олени отримала гроші, які вона була їй винна за два місяці. Жінка середньої статури, за віком трохи старша за неї, розповідала про сина, для неї приготувала чай з тістечками.
Минула довга година. Від думок, Сергію стало незручно, можливо хтось слідкує, а я петляю майже на одному місці. І сам не помітив, як відійшов на метрів п’ятдесят. Саме в цей час з’явився чорний мерседес, різко зупинився біля воріт. Він тільки й помітив, як Ольга рукою комусь кивнула, сідала в автомобіль.
На якусь мить оторопів, наче на нього хто вилив окріп. Біжить по тротуару, аж у очах сльози, махає дипломатом і рукою, але його ніхто не помітив.
Завертівся дзигою, де ж таксі знайти? Але ж по таких вулицях рух автомобілів мінімальний, де тут йому взятися.
На ту мить до себе відчуває неприязнь, ненависть. Вже мокра хусинка, метляє нею, намагається заспокоїтись. Мабуть виглядаю нікчемним ідіотом, це ж треба такого. Розмірковує, де в цей час вона може бути, вирішив добратися до автовокзалу. Тільки через пів години, спромігся піймати таксі. Він настільки був схвильований, розчервонілий, що таксист, чоловік років сорока, здивовано подивився на нього. Зміряв з голови до ніг, підозрілим і не дуже доброзичливим поглядом?
- Ви, що від когось втекли, чи когось маєте догнати?
- Ні шановний, давай швидше, доганяю своє щастя.
Обличчя водія відразу змінилося, засяяло усмішкою й веселим голосом,
- Проходили таку школу. Кажи куди їхати.
Сергій вже ні про що не думав, тільки про неї. Можливо й справді сьогодні мій день, змінити своє холостяцьке життя на сімейне. Навкруги обійшовши автовокзал, шукає, придивляється на людей, що відпочивають на лавочках. Намірився зайти в зал відпочинку та раптом, за плечима почув її голос. Ледь опустивши голову, з-під лоба позирнув позад себе. Вона підходила до автовокзалу з тим самим худеньким дідусем, що їхав з ними в автобусі. Сергій став, як укопаний, прислухається до її слів,
- То ви тепер до доньки їдете, це добре. А я тут почекаю, може наш автобус відремонтують, то хоч останнім рейсом може додому доберуся.
Перевівши подих, він різко розвернувся до них,
- Олю, а я думаю де ви пропали?
Вона не чекала на нього. Здивована, лише одна мить, відчула, як мимоволі по обличчю розпливається усмішка. Несподівано для нього, в її очах з’являється блиск. Він тільки й встиг подумати, напевно сьогодні мій день.
Вони в кав`ярні, неподалік від автовокзалу. Обоє усміхнені, в руках Сергіїв »тормозок». Він розповів про себе, про друга Миколу. Трохи ділився поглядами на молодь, яким в інституті викладав математику. Дізнавшись, хто він за фахом, здивувалася. Цікаво, як це студентки загубили такий шанс? Після думки емоційно сказала,
- А я закінчила педагогічне училище, але в нашому селі школу закрили так і не довелося мені вчителювати. Але не шкодую, вдома стала швачкою. Моя мама рукодільниця і мене навчила шити й вишивати, можна сказати свій бізнес.
Мило посміхнувшись, відвела погляд до вікна. Духмяну каву в чашці підносить до уст, від задоволення закриває очі.іА він вже мріє, можливо так само, вона буде закривати очі після поцілунку.
Сутеніє, автобус так і не виїхав на маршрут. Ольга намагалася вмовити таксиста, щоби завіз у село, але жоден не погодився. Сергій розумів, що безглуздо відразу запросити до себе, але в той же час, не хотів відпустити. Вона з кишені дістала телефон, має намір набрати номер. Саме в цей момент, він ніжно взяв її за руку,
- Олю зачекайте! Думаю найкращий варіант це поїхати до мене. В мене дві кімнати, обіцяю бути чемним, оберігатиму ваш сон. Не відмовляйте відразу, подумайте.
По ній було видно, що розхвилювалася. То дивилася на нього, немов вивчала, то відводить погляд на ліхтарі, що горять вздовж широкої алеї. В її очах відбивається світло, на щоках помітив легкий рум’янець, вона стала іще більш привабливою.
Сергій не міг відвести від неї очей, пригадав слова Миколи,
- « Сміливіше!». Ну і нехай, як у вир головою, що буде, то буде. Лише одна мить, ніжно обійняв її, притулив до себе,
- Олічко, ви мені дуже сподобалися.То може варто поїхати до мене? Здається, що нам доля дає шанс влаштувати сімейне життя.
Вона ледь звільнилася від обіймів. Ледь відступила, задумливо зазирає в очі. В них бачить, щирість, ніжність, доброту, глибину переживань. Вже прихилившись, прошепотіла,
- Ну гаразд.
Сергій не зміг втриматися, довгим поцілунком припав до її вуст.
Минуло майже два роки, останні літні дні. Автомобіль BMW синього кольору звернув з траси, по вапняковій дорозі їхав на малій швидкості. За кілька хвилин, Сергій автомобіль під дерев`яний парканом. Відразу відчиняються ворота, назустріч поспішає Микола. Підхопив за руки сина й доньку, які вибігли поперед нього,
- Ану побачимо, що за гості до нас приїхали.
Сергій, швидкий, як хлопчисько, за мить з іншої сторони автомобіля подав руку дружині. Ольга після пологів, стала ще більш привабливою, принаймні так здавалося йому.
- Ну, а малого, що в баби з дідом залишили?- запитав Микола.
- Та ні, він так солодко спить ,- з усмішкою на обличчі відповіла Ольга.
Діти вирвалися з рук батька, за мить зацікавлено зазирають на заднє сидіння автомобіля.
З будинку вийшла усміхнена Світлана,
- Ну що гості дорогі, забирайте своє чадо, запрошую до хати!
Микола із Сергієм, як два брати, після обіймів, поклавши руки, один одному на плечі, спостерігають, як всі заходять у будинок.
Щасливі обличчя, сяючі очі, попереду довга дружба.
10.11.2020 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895136
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.11.2020
автор: Ніна Незламна