Похмуре небо, прохолода… Осінній ранок... росянистий… Багрове листя під ногами, старенька притопчує по стежці. Чобітки старі продірявилися, в пальцях відчува вогкість, згодом холод. Їй якби тільки дійти до містечка та здати ці горішки, що набила. Мала б свіженьку копійку, то хоч низенькі чобітки б собі купила. Два тижні поспіль прибирала сухі бур`яни на городі. Добру частину землі займає горіх; високий, крислатий, хоч і не дуже старий та дуже схожий на старого дуба. Тішилася, любувалася ним, горіх вродив на славу, стерегла його. Часом скоса кидала сердитий погляд на ворон, що шастали по ньому та під ним. Розставить руки, немов метеликом стане і ледь зашпортуючись,все ж бігає під горіхом, проганяє їх. А іншим разом, налітала ціла зграя ворон . Бабця, цупко брала в руки граблі, чи мітлу з довгою ручкою, здіймала догори, махала й кричала,
- Ну гей - гей... із - за вас не куплю чоботи. Он зима, не за горами.
Як приставала, заправить сиве волосся під вилинялу хусточку на голові і бубонить під носа,
- Чи я складу з цієї мізерної пенсії на ті чобітки.
А то- цеглинами розіб`є горішки, зніме тоненьку плівочку, на долоні розімне на крихти й поклавши в рот, довго смакує на язиці. Потішиться,
- Навіть гірчинки немає, солоденькі.
Погляне до неба, помолиться до Бога й скаже,
- Забрав би ти мене, чи що , скільки іще страждатиму? Як перст одна, немає до кого голівку прикласти. Таке життя, був один синок і той інвалід. Хворів на цукровий діабет, десь взявся цей ковід, від нього й помер бідолаха. Ой, доле - доленько моя, чому ж мене, отой вірус не візьме?!
Жилисті руки, тремтять від безсилля. Біль у очах... скотиться сльоза. Руки замурзані, трусне головою, щоб впала до землі. Й декілька раз кліпне очима. В душі дає собі наказ, ні - ні, тож тільки не зараз, ще ж на смерть капці й одяг не придбала.
Попід посадку стежка пролягла. З однієї сторони зоране поле, з іншої листяні дерева. Тут вільха і акація, ясени і клени, і рідко поміж них можна побачити ліщину і старі пишні черешні. Сонце засліпило очі, старенька поневолі зупинилася, кліпнула ними декілька раз і повернула голову до дерев. Яка краса! Сонячні промені зайчиками скакали по листках. А роса по них, ніби веселка вигравала різними кольорами. Вона потягнула хустку нижче, щоб сонце не потрапляло на очі. Під ногами стежка звузилася й потонула поміж дерев. Крехтячи, старенька з плечей зняла торбу, поклала на засохлу траву. Знявши стареньку коричневу курточку та склавши її вдвоє, постелила і всілася простягнувши ноги. Із- за пазухи дістала маленьку хустинку, розвернула, в ній лежав шматок хліба,
- Ну, от тепер поснідаю. Ах, пахне олійка, аж слинка тече.
Відламувала по маленькому шматочку й клала в рот. Запавшими устами чмокала, закінчивши свій сніданок, посміхнулась,
- Ну от заправилась, як той автомобіль,тепер і сили прибавилось.
Встаючи, пожартувала сама до себе. Так часто робить,коли пристане.Завдяки сили волі й тримається на цьому світ.
Їй залишилося йти, приблизно з кілометр, якщо йти навпростець, через поле.Добре, що ще не зоране, потішилася. Хоча по всьому полю тирчали стовбури від соняхів. Це ж не по багнюці йти, якось доберуся, шморгаючи носом - роздумувала вона. Якщо ж йти далі посеред посадки, кілометрів три буде. Хай йому грець, поки дотопаю, той не буде кому здавати. Шкода, вже тиждень ,як поламався маршрутний автобус, що возив людей в містечко. Коли зремонтують не знати, ще й по селі розмови ходили, що водій захворів. Ото на людей така біда прийшла,то запалення легенів,то вмирають і не знати від чого. Раптом біля неї стрімко пробігла білочка, якесь шарудіння позаду, стара призупинилася,
-Ой, маленька, чого так злякано шмигнула і хто ж міг тебе так налякати.
Тільки проговорила, як по заду себе почула шурхотіння листя.
- Тю, хто б це мене догнав? Наче й нікого не було,- сказала вголос.
Тільки обернулася, перед нею стояли два молодих чоловіки, років тридцяти. Ой, це не цигани, якісь монголи, може з тюрми втекли - майнула думка. Обоє одягнені в чорні курточки і темно- сині джинси, коренасті, середньої статури, чорняві. Один худіший, в його чорних очах немов полум`я палахкотіло, обличчя нагадало вовка. Старенька, аж жахнулася від його погляду, зробила крок назад. Другий товстіший, схиливши чубату голову, з її рук сміливо висмикнув торбу,
- Ану показуй, що несеш?
В серце немов хто стрілу пустив, не могла зробити подиху. Затремтіла, як листок під сильним вітром. Від відчаю, злякано наставила перед собою руки,
- Діточки, це не вкрала… Не вкрала, свої горішки. Оце набила, несу в містечко, хочу здати.
- Цить!- сказав худіший, не нервуй мене, бо я злий. А злий, бо голодний.
Бабця склала докупи руки, немов до Бога й заплакала, хриплуватим голосом до них,
- Побійтесь Бога, діти! Це ж гріх. Візьміть поїсти, а останні мені віддайте.
Чоловіки гучно засміялися, здалося, від сміху, аж деяке листя злетіло з дерев.
Вона продовжила,
- Знайшли в кого забрати. Он капців не маю, зима на носі. Краще вбийте мене!
Товстіший, примруживши вузькі чорні очі, засміявся,
- Ні, ми на мокруху не підемо. Тішся стара, вважай тобі повезло.
Вона впала на коліна, гучно заридала. Вони й не звернули уваги на її прохання. Худіший витягнув з кишені курточки клітчату торбу,
- Нам таке діло підходить, а ти собі ще наб`єш, тож жива залишаєшся.
Вони пересипали горіхи в свою торбу. Другий зло подивився в її бік,
- Ти і не подумай комусь пожалітися. Хочеш жити - мовчи. Бо, як треба, то й і в селі тебе знайдемо.Ти нас не бачила, а ми тебе не знаємо.
Побіліла на обличчі, немов зробилася німа, не промовила й слова. Тіло задерев`яніло, в голові шуміло, по щоках річкою текли сльози, ледь- ледь повернувся язик,-
- А, як же чобітки…
Дві постаті швидко зникли поміж дерев. Рукою витирала сльози. Душа страждала, відчуття болі. На вустах гірко, солоно,тихо прошепотіла,
- Горішки мої… Солоденькі мої.. . Чому ж для мене, стали такими гіркими…
31.10.2020р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893568
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.11.2020
автор: Ніна Незламна