Похмуре небо, прохолодно, осінній, росяний ранок. Багряне листя під ногами, старенька приминає по стежці. Старі чоботи діряві, в пальцях відчуває вогкість, згодом холод. Їй якби тільки дійти до містечка та здати горішки, що набила. Мала би свіженьку копійку, то новенькі, нехай і низенькі чоботи та купила б . Два тижні поспіль прибирала сухі бур’яни на городі. Добру частину землі займає горіх; високий, крислатий, хоч і не дуже старий та дуже схожий на старого дуба. Тішилася, милувалася ним, горіх вродив на славу, стерегла його. Часом сердитий погляд, скоса кидає на ворон, що шастають під ним. Розставляє руки, немов метеликом стане і ледь зашпортнеться, бігає під горіхом, проганяє їх. А іншим разом, як ціла зграя ворон налетить, бабуся, в руки цупко бере граблі, махаючи ними, кричить,
- Ану, гей-гей, із - за вас чоботи не куплю. Он зима, не за горами.
Коли втомиться, під полинялу хустку заправить сиве волосся, бубонить під носа,
- Чи я складу з цієї мізерної пенсії на ті чобітки.
Як заспокоїться, горішки цеглою розіб’є, тоненьку плівку зніме, на долоні розімне на крихти й поклавши в рот, довго смакує на язиці. Потішається,
- Навіть гіркоти немає, солоденькі.
Позирає до неба, молиться до Бога й каже,
- Забрав би ти мене, чи що, скільки іще страждати? Як перст одна, немає до кого голівку прикласти. Таке життя, був один синок і той інвалід. Хворів на цукровий діабет, десь взявся цей ковід, від нього бідолаха й помер. Ой, доле-доленько моя, чому ж мене, отой вірус не візьме?!
Жилисті руки, тремтять від безсилля. У очах біль, скотиться сльоза. Руки замурзані, трусне головою, щоб впала до землі. Декілька раз кліпає очима. В душі собі дає наказ, ні - ні, то ж тільки не зараз, ще ж на смерть капці й одяг не придбала.
Попід посадку стежка пролягла. З однієї сторони зоране поле, з іншої листяні дерева. Тут вільха і акація, ясени і клени, і рідко поміж них можна побачити ліщину й старі крислаті черешні.
Сонце засліплює очі, старенька поневолі зупинилася, кліпнула ними декілька раз, до дерев повернула голову. Яка краса! Сонячні промені зайчиками скакають по листках. А роса по них, ніби веселка виграє різними кольорами. Щоб сонце не потрапило на очі, старенька нижче натягнула хустку. Під ногами стежка звузилася, потопала поміж дерев. Вона крехтячи, з плечей зняла торбу, поклала на засохлу траву. Знявши стареньку коричневу куртку та склавши її вдвоє, постелила поруч і простягнувши ноги, всілася. Із-за пазухи дістає маленьку хустинку, в ній шматок хліба,
- Ну, от тепер поснідаю. Ах, пахне олійка, аж слинка тече.
По маленькому шматочку ламає й кладе в рота. Запалими устами цмокає, закінчивши свій сніданок, посміхнулась,
- Ну от заправилась, як той автомобіль, тепер і сили прибавилося.
Встаючи, оце пожартувала сама до себе. Так часто робить, коли дуже зморена. Завдяки сили волі й тримається на цьому світ. Їй залишилося, приблизно йти з кілометр, якщо йти навпростець, через поле. Добре, що ще не зоране, втішається. Хоча по всьому полю стирчали стовбури від соняхів, це ж не по багнюці йти, якось доберуся, шморгає носом, роздумує вона. Якщо ж йти далі посеред посадки, кілометрів три буде. Хай йому грець, поки дотьопаю, той приймати не буде кому. Шкода, вже тиждень, як поламався маршрутний автобус, що возить людей в містечко. Коли відбудеться ремонт не знати, ще й по селі розмови ходять, що водій захворів. Ото біда на людей така прийшла, то запалення легенів,то вмирають і не знати від чого. Раптом біля неї стрімко пробігла білочка, якесь шарудіння позаду, вона зупинилася,
- Ой, маленька, чого так злякано шмигнула і хто ж міг тебе налякати.
Тільки проговорила, як позаду себе почула шурхіт листя.
- Тю, хто б це мене догнав? Наче й нікого не було,- сказала вголос.
Тільки обернулася, перед нею два молодих чоловіки, років тридцяти. Ой, це не цигани, якісь монголи, може з тюрми втекли, майнула думка. Обоє одягнені в чорні курточки і темно-сині джинси, коренасті, середньої статури, чорняві. Один худіший, в його чорних очах немов полум’я палахкотить, обличчя нагадує вовка. Старенька, аж жахнулася від його погляду, зробила крок назад. Другий товстіший, схиливши чубату голову, з її рук сміливо висмикнув торбу,
- Ану, показуй, що несеш?
У її серце, немов хто стрілу пустив, не могла й подиху зробити. Тремтить, як осінній листок під сильним вітром. Від відчаю, злякано наставила перед собою руки,
- Діточки, це не вкрала. Не вкрала, це мої горішки. Оце набила, несу в містечко, хочу здати.
- Цить! - сказав худіший, не нервуй мене, бо я злий. А злий, бо голодний, що не бачиш.
Бабуся склала докупи руки, немов до Бога, заплакала, до них хриплим голосом,
- Побійтесь Бога, діти! Це ж гріх. Візьміть поїсти, а останні мені віддайте.
Чоловіки гучно сміялися, здалося, від сміху, аж деяке листя з дерев злетіло.
Вона продовжила,
- Знайшли в кого забрати. Он капців не маю, зима на носі. Краще вбийте мене!
Товстіший, примруживши вузькі чорні очі, засміявся,
- Ні, ми на мокруху не підемо. Тішся стара, вважай тобі повезло.
Вона впала на коліна, гучно заридала. Вони на її прохання й уваги не звернули. Худіший, з кишені куртки витягнув клітчасту торбу,
- Нам таке діло підходить, а ти собі ще наб’єш, то ж жива залишаєшся.
Вони пересипали горіхи в свою торбу. Інший зло дивився в її бік,
- Ти і не подумай комусь пожалітися. Хочеш жити, мовчи! Бо, як треба, то і в селі тебе знайдемо. Ти нас не бачила, а ми тебе не знаємо.
На обличчі зблідла, немов німа зробилася, в горлі тиснуло,не спромоглася й слова вимовити. Тіло задерев’яніло, в голові шум, по щоках річкою течуть сльози. Нарешті ледь-ледь повернувся язик,-
- А, як же чобітки…
Дві постаті швидко зникли поміж дерев. Рукою витерла сльози. Душа страждає, відчуття болі. На вустах гірко, солоно, вже тихий шепіт,
- Горішки мої, солоденькі мої. Ой та чому ж для мене, ви стали такими гіркими.
31.10.2020р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893568
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.11.2020
автор: Ніна Незламна