Замітає стежки, замітає,
Осінь впевнено йде до мети,
Свою справу вона добре знає:
І красою укрить, й замести...
Замітає літа, замітає,
Та все більше, звичайно, старим...
Їх печалі і сум вона знає,
А дорогу дає молодим...
Поспіша осінь, знов поспішає,
Замітає минулі сліди ...
Навперейми літам зі сльозами,
І веде вже не знати й куди...
Замітає думки, замітає,
Та і мрії за ними летять,
І сльозами, й дощами вмиває,
Не вернути минуле ніяк...
Та старим вже й шляхи перекриті,
Що було вже давно відпливло,
Та ще хочуть усі вони жити,
І відчути ще ласку й тепло...
То отож просять в осені тихо,
Не ламати, як дрова, судьбу,
Відвести і злий вірус, і лихо,
Не пускати в життя їх журбу...
Замітає стежки, замітає,
Та є віра, що бризне й добром,
І зневіру вона не посіє,
А зігріє осіннім теплом...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891530
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.10.2020
автор: геометрія