Після складного робочого сірого будня я повертаюся до звичного, затишного і такого рідного помешкання. У ньому витають любов, тепло і добро. Я вмикаю гарячий, паркий душ, поволі знімаю із себе одяг і повільно ступаю під легкі краплі води. Щойно вони окутують мене цілком, мені згадується весняний ніжний дощ. Його мелодія… така нестримно тендітна, цнотлива, сором’язлива і водночас зваблива. Я на мить закриваю очі. О диво! За долю секунди мої спогади вирвалися із глибоких закутків стомленої душі.
Виявляється, що там, у моїй підсвідомості, на запилених старих поличках усе ще є щось живе. Я згадують сад. Яблуневий сад, у якому я гуляла чи не щодня. Його квіт як весільні лагідні сукенки обвиває гілочки дерев. Його листячко розпускається із бруньок, немов дитина покидає материнське лоно – вдихає нове життя. Згадується мені як через роки я повернулася туди знову, проте вже не сама. Ми ходимо між деревами, торкаємось гілля, милуємося природою і плекаємо нову історію, що тягнеться у майбуття. Ми присіли на край місточка, опустили ноги до води й злилися ще юними вустами. Вже сонне сонце сідало за небокрай, а ми все ще тішилися його останніми променями…
Чекай. О ні! Холодний душ псує картину. Він так дратує і пече, але очей відкрити я не смію, бо вже по венах інший спогад мій тече. Він не страшний, не лютий, не гидливий. А навпаки – приємний і навіть гріє тіло. Тоді був вечір, ніби як завжди. Я тихо зібрала речі й сказала батькам, що йду прогулятися. Я бездумно крокувала засміченими, темними, бридкими вуличками рідного селища. Проте залишалася байдужою до них. У моїй голові, моєму серці, на моїй шкірі прокидалися думки про нещодавні події. Було складно самій собі пояснити для чого відтворювати ті події, але все ж я робила це. На мить зупинившись я заплющила очі й обперлася об стару липу. Кожна клітинка почала тремтіти, а розум повторював кожне слово, кожен рух і кожну емоцію, що вирували в мені у той важливий день. Ніби ж і можна було передбачити, що буде все саме так: сядемо на мотоцикл прокатаємося, він зробить пропозицію і все зміниться. Так, усе було майже так! Після поїздки ми зупинилися у маленькому парку, де бавилися дітлахи із батьками, сиділи закохані пари й були ми. Так дивно було всередині, коли під звуки рипіння ялин, малечий сміх і завивання літнього вітру він обійняв мене за плечі. Таких слів, які тоді він прошепотів мені на вухо я не чула ніколи. Точніше… чула, проте щоразу вони були не такими. Він підійшов до мене близько-близько, став на одне коліно й промовив такі бажані слова: «Чи будеш ти моєю дружиною?». І я не відповіла. Весь світ зник з моїх очей, усе довкола стало чорно-білим. Лиш він стояв яскравий, милий. А я… я плакала, обіймала, цілувала й не мала сил сказати «Так!»…
Холодна вода поволі стає теплішою і я стаю сама собою. Ступаю на викладену плиткою підлогу, огортаю себе м’яким, махровим полотенцем і повертаюся до реального життя. Вже тепер я розумію, що весняний дощ, хоча він і не справжній, може розбудити ті речі, якій давно вже заховалися в далекі печерки мого єства. Я вже відволіклася, але стукіт крапельок, запах калюж і низка подій, приємних мені, час від часу прокидаються раптово.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888803
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.09.2020
автор: Yuliia Opanasiuk-Borovska