Я, ніби, парасолька від дощу,
Котра потрібна тільки у негоду.
Свій Хрест я мовчки донесу,
Від покуття до самого порогу...
Розкрити крила зможе тільки дощ,
Бо тільки він моїм керує світом,
Отак живу промокшою наскрізь,
Та почуттями справжніми не гріта...
Десь у кутку чекатиму дощів,
Чи, може, навіть зливи завітають -
Любитимуть тоді без зайвих слів,
Про необхідність вмить згадають.
Та знову мокрою завісять на гвіздок,
Чи кинуть десь лежати непомітно,
Допоки громи й грози загримлять,
Тоді знаходять дуже навіть спритно.
Отак життя спливає в пустоту,
Заповнивши собою порожнечу,
Як парасолька я, чомусь, живу,
Узявши цей тягар собі на плечі.
Я ніби парасолька від дощу,
Всім байдуже, а чи така ще вмоді -
Так вік картаючи, життям своїм іду,
Як те Опудало обмокле на городі...
© Іванна Осос
#поезія_Іванна_Осос
5.09.2020
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888097
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.09.2020
автор: Lilafea