Доборолась Україна
до самого краю.
Доморощені пани
її розпинають,
розтягують, хто що може,
і ті, хто при владі,
а суд ще й поможе,
і всі тому раді,
що за всі їхні крадіжки
їм ніщо не буде,
і ні сорому ні трішки,
й чхать, що скажуть люди.
Доборолись… Майданули!
А чого ж хотілось,
як під шинами всі гріли
свою душу й тіло?
Гідно жити, як в Європі,
і щоб поважали,
і щоб наші з вами попи
за кордон пускали
без грошей і візи?
…Он пустили…батраками.
Пакують валізи,
щоб руками й ногами
заробляли гроші,
працюючи в пана,
щоб вдома хороші
дітки і кохана
жили у достатку
й з голоду не вмерли,
і могли б у хатку
прикупити меблі,
чи придбати машину,
ще й зібрати статок
і купити квартиру
на майбутнє для діток…
А тим часом у країні
пани хазяйнують
свої – не чужії,
а на сході – ще й воюють
наші з москалями
сьомий рік вже поспіль,
і з їх холуями,
яких у нас вдосталь
розвелось в суспільстві
й пролізло у владу,
як паршиве свинство,
де вчиняє зраду
під зовнішнім управлінням.
Доборолися до згину –
попри всі стремління
залишили Україну
крадіям й злодюгам,
що за гроші вірно служать
закордонним другам
і гідність паплюжать,
а народнії багатства –
ліс, бурштин і зерна –
з поміччю свого братства
за плату мізерну
везуть за кордони
нашої держави
попри заборони.
Ні честі, ні слави!
Ні совісті й міри!
Ні божого страху,
ні справжньої віри,
ні козацького духу
у таких немає.
І хто ж їх у владу
весь час обирає,
чи дає посаду,
яка робить усіх їх
такими панами?
Певно, тільки хтось з своїх,
що є поміж нами.
Яка влада, така й гідність –
соромно й огидно,
що через людську наївність
народ став, як бидло.
Ох, і де ж ти, Майдане?
Лежиш в карантині?
Життя, Богом дане,
прожити повинні
ми з честю і гідністю
вільної Людини
в ім’я незалежності
нашої країни –
нашої із вами,
яку ми й будуємо.
…Щоб стати панами…?
Отак хазяйнуємо!
Поширилось із Китаю,
де було так тихо,
світом й до нашого краю
короно вірусне лихо
без усяких перепон
в самоізоляцію,
а хто перетнув кордон,
тих на обсервацію.
Доборолися нівроку, -
каструлі і каски
за якихось там півроку
змінили на маски
й наділи на рота,
як намордник, й «дишим»,
сидимо як в норах
й мовчимо, як миші,
і під страхом смерти
носимо покірно,
бо боїмось вмерти
(хоч помрем все рівно
всі в свій час – не зразу!),
тільки б не від «ковіду».
Вже дійшли до сказу,
що на Паску й проводи
не прийшли до храму,
рідні діти із міста
не їдуть до мами,
щоб не заразити (-сь), як сісти
за столом в родині…
При зустрічі друзі
вернуться, як свині,
рухи – у напрузі,
тримають дистанцію,
підходять несміло,
через ту інфекцію
зирять підозріло.
У новинах всіх каналів
і в селі, і в місті
скрізь той «ковід-дев’ятнадцять»
на першому місці,
і людей ним всіх страхають,
як скелетом з шафи,
ще й без маски не пускають –
придумали штрафи –
ні в кафе, ні в магазини,
в театри й спортзали,
навіть в школу діти нині
щоб маску вдягали,
наче вона щось поможе.
…Як мерцю – припарка.
Хоча в масці бува гоже
ні холодно й жарко.
Дожилися… Напоролись,
як в сінях на вили,
на те ж, за що і боролись,
й негідників били,
та, напевно, мало,
бо із гідністю людей
малувато стало,
що без грошей для ідей
витрачають силу,
щоб свою країну
зробити щасливу,
а не як руїну
посеред розмаю
у центрі Європи.
…Своя ж хата скраю
й кожному до попи,
за що там вмирають
ті, хто ще воює
за свою державу –
їх ніхто не чує
і уже не слуха –
слухають всі Вову.
Брехня ллється в вуха,
очі бачать шоу
крізь стереотипи,
рейтинги і кальки,
люди-однотипи
з мисленням «Вітальки»
ходять, як сновиди,
поводяться, як зомбі,
шопінги всіх видів
стали для них хобі.
Доборолися… Герої
лежать в домовині,
а ми ніби то із вами
ні в чому й не винні –
від виборів й до виборів
живемо спокійно,
влітку їздим до морів
і нам всім все рівно,
хто і скільки там украв,
лиш би нам хватало,
і зарплату хтось давав
на хліб-масло й сало,
а якщо щось і не так,
просто погуторимо:
хай хоч так, аніж ніяк,
й лишим все по старому.
Україно моя рідна,
ти така багата,
а простий народ живе бідно
по селах у хатах,
зрідка чутно на селі
там пісні веселі,
мало родяться малі
діти, пустують оселі.
Доборолась Україна,
що вже вимирає,
молодь – для країни зміна –
за кордон втікає,
аби там десь заробити
пристойну зарплату,
за яку можна прожити
з гідністю. Оце так розплата
за усі майдани,
за вдавану перемогу
всі життя віддані,
а душі дані Богу,
і, як божа кара
для всього народу,
висить, як примара,
ще й війна зі сходу.
Де ж поділася та гідність,
за яку боролись?
У суспільстві лиш ригідність
пристрастей схололих.
…Живемо в своїй країні
по всякому всюди,
люди вірять ще – наївні,
що все у них буде,
що за справедливістю
треба йти до суду,
що державну владу
обирають люди,
й що їм кажуть правду
із телеефіру,
й обіцянки кандидатів
сприймають на віру
під час їх дебатів.
А що їм робити?
В більшості немає грошей,
щоб за все платити,
і немає розкошей,
як у можновладців,
і нема гарантій,
як у німців чи голландців,
тому вони й толерантні
до влади, байдужі –
хай там будуть хто небуть,
навіть якщо й чужі,
все одно не у них суть,
головне – в системі:
«ти – мені, а я – тобі»,
«в долі» або «в темі»,
й кожен на умі собі.
Поборолися? Все рівно
далі треба жити
і в житті за все неодмінно
потрібно платити,
де грошима, де совістю,
де душею й тілом,
продаючи усе з користю
чи з вигодою ділом,
бо нічого в цьому світі
не дається даремно.
От лиш Сонце усім світить,
щоб не було темно.
24.06.-03-28.08.2020р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887246
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.08.2020
автор: Павло Коваленко