Людина живе і не знає,
що доля готує їй наперед,
планує щось й передбачає,
а життя все біжить уперед
до закінчення свого – до смерти,
й неважливо, від чого помреш,
ти ідеш і долаєш уперто,
поки дихаєш ще і живеш,
перепони усі й перешкоди,
часто йдучи по самій межі,
заподіюючи собі шкоди,
і лягаєш на стіл під ножі,
щоб продовжити перебування
на цім світі хоча б на мить,
витрачаєшся на лікування,
аби трохи подовше пожить,
намагаючись смерть обдурити
і продовжити долю свою,
так неначе щось можна змінити
над прірвою на самому краю
де спиняється твоя дорога
перед страхом померти живим,
і з’являється віра у Бога,
і надія на чудо із ним,
яке станеться саме з тобою
і продовжить твоє життя
з дня на день, доба за добою
до прозріння і каяття,
що які б не бували грізні
випробовування в майбутті,
змінить долю ніколи не пізно,
як життя ставити на меті.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887158
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.08.2020
автор: Павло Коваленко