Йшла по стежині, вітром розвіюються коси. У ногах холод, в травах морозні роси. Лиш кілька кроків, вниз до річки спустилась. Тут, зовсім близько, чомусь вербичка похилилась. В очах із сумом, задивилася на воду. А чи погана? Тож маю гарну вроду! Чом не помітить, в зіницях блиск кохання, увесь вік, була б для нього зірка рання. Я би освітила, пестила щоночі… якби ж заглянув, тільки в ясні очі. Та все чомусь обійдеш стороною, а я ж борюсь у душі з журбою.
Спокійна річка наче відчула ті страждання, ледь рябить, плеском вод передала вітання. Переливалась із сріблом, з відтінком зеленим. Тихий шепіт, голосом проникливим, тужливим,
- Не переймайся він того не вартий! І не ховай мила, себе за грати. Не там ти нині долю шукаєш, хоч боляче, знаю кохаєш. Послухай, люба…. йди до старого дуба. Не край серце й душу, за те, що побачиш, її очистиш, як врешті поплачеш.
Вона ж відразу, неначе проснулась… плескіт води, їй квітка, біла лілія посміхнулась. Над нею бджілка тихенько дзижчала, на якусь мить здалося, печаль відлітала. Вітер приносив звук здаля, немов струни у скрипки обривались. Та то ж старезний дуб так заскрипів, музично підзивав, мов підійти велів.
Попід ногами білі ромашки, ледь - ледь схилились, чому ж такі, чи з нею зажурились? Чи усі знають те, чого вона не знала? Хода швидка, від відчаю страждала. Із трепетом в душі, зривала пелюсточки. Та нехай там що, тож ще сплету віночки, куди вода ця понесе там і кохання, вона права, треба часу, може притихнуть страждання?
Могутній, крислатий дуб, гілля донизу, а біля нього гора гілок і хмизу. І звідти сміх вразливий, голосний. Та, що ж це, Боже?! Перед очима спалах, вогняний. Це блискавиця відвела її погляд, зайнялась полум`ям шовковиця поряд. Миттєвий страх, змусив відступити, в руках ромашки прийшлося розтрусити. Позаду чула гучні, веселі голоси і знову сміх. Вже й озирнулась, о ненько рідна, ти ж навчала, що це гріх! Він із другою спостерігав за вогнем, що спалював шовковицю ущент. Яка жорстокість! Чи серця він немає… адже шкода, деревце палає. Гірка сльозина дісталась уст, холодила… невже не бачила, кого кохала і любила?! Вже й вщух вітрисько, спопелив жар травицю навкруги. Вона зашпорталась та все ще бігла, дихає на повні груди.
Усміхалось сонце, пестив обличчя вітерець, як вибігла до поля. А смуток, геть відлітав, згорів, розсіявсь, так вирішила доля! Пройти той шлях їй було важко, так боліло. Та повернути все назад сердечко не хотіло. І відчуття сховатися від усіх. В душі стримувала різкий, колючий сміх. А чи то дикий крик, зрадженої вовчиці? Тікала до своєї вербички, сховати смуток у водиці.
П`янілий погляд, від всіх переживань, питає свою річка сприйняла, забрала в себе, в стрімкий потік понесла. І різко закрутила в вирі й сховала все, лише поверху хвилі…. підносили темні краплини й навік сховали у глибини.
Знесилена упала на стежині. Ой, ненько - ненько, як боляче ж нині. Здалося лиш на мить закрила очі. Та вже почула спів соловейка серед ночі. По небу зоряно, місяця не видно. Згадалось все, на душі огидно. В клубок скрутилась, куди йти така темінь, образа душить, неначе важкий кремінь. Сльозам нестерпно, дала волю. Ой, що ж ти робиш? Питала свою долю.
Тепло проміння, торкалося обличчя, нині проснулась, в душі протиріччя. А я, чи вірно поступила? І його нащо відпустила? Може треба було боротися за кохання? Впала сльоза, важко та розвіялось таке бажання. І вгамувавши бурхливі почуття, йшла по стежині, з надією знайти щастя.
Вітрець грайливий, копошиться у волоссі. Ласкавить сонце, траву в покосі. По них росинки ясні, жовтоокі. Й не скошені червоні маки невисокі. Їх не скосили, радістю очі засвітились. Така вже їм доля, лише похилились. Та чи ж я не сильна, зраду пережити? Ні - ні, з криниці буду святу воду пити. І доля зглянеться, нехай Бог благословить! Вірю, зустріну коханого, буду щасливо жить.
2020р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881885
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.07.2020
автор: Ніна Незламна