Ми на храмових сходах стояли,
в лабіринті забутих епох,
ми стояли, було нас замало:
ворогів ми ділили на двох.
Хоч нам втеча була за образу,
хоч нам смерть ні до чого була,
та промовив друг – «Доки ми разом,
нас ніхто не здолав.»
Стань до спини́, пліч-о-пліч стань,
від нас нема де правди діти:
плачу я кров’ю свіжих ран
за те, щоб другу далі жити.
На донжоні розбитого замку
в лабіринті інтриг та ідей
ми стояли і нам було жалко,
що не вивести навіть дітей.
Та промовив мій друг – «Веселіше!
Нам ще разом життя це прожить,
давши слово, ми в двічі сильніші –
зараз нас не зломить.»
Сьогодні черга не моя,
допоки близький друг зі мною –
з ним за спиною справлюсь я
з чортами, Богом та судьбою.
За опаленим пеклом блокпостом,
в лабіринті окопних ходів
ми стояли, було нам не просто,
відступати ніхто не хотів.
І промовив друг – «Доки є кулі,
не посмій залишити собі –
нумо, браття, ви що там, поснули?
Разом! Вперед! У бій!»
Стань до спини, пліч-о-пліч стань,
одної матері ми діти,
звелися поряд без вагань,
щоб Україну захистити.
На асфальтах запльованих вулиць,
в лабіринті задимлених міст
стоїмо ми, ми знов повернулись,
наша честь, наша сила, наш хист.
Нині, наче з минулого поклик,
стали не зі своєї вини,
стали поряд, зійшлися пліч-о-пліч,
спи́ною до спини́.
Проти обману марноти,
нехай у небі ворон кружить,
ми завжди, поряд я і ти
спиною до спини, мій друже.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880582
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.06.2020
автор: Анатолій Костенюк