Втрачали форму тополині віти,
та ліхтарям не підійшла пора.
Хотілося смеркання зупинити,
як дощ почався, рідний, наче брат.
Він позбирав аборигенів площ
у парк міський на месу урочисту.
Та ми, всі до одного – пантеїсти,
чекали, доки не замовкне дощ.
І раптом сколихнулося бажання
до самозречення, до забуття,
мов, щойно, виправдалося життя,
за тугу ранню і за мудрість ранню…
Чи сонце за вікном, чи сніговій –
ідуть дощі у келії моїй.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880435
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.06.2020
автор: Анатолій Костенюк