Тягав Осел постійно воза,
Годив усім, чим міг.
І ставлення було хорошим,
Під вечір падав з ніг.
Згодом набрид йому той віз,
Досить мабуть і гнути спину.
Якось із часом він прозрів,
Забути ту лиху годину.
Таким упертим став Осел,
Бо кожному була відмова.
Сам пожалію я себе,
Не чув жодного слова.
Коли ти тягнеш віз тяжкий,
Усі вважають за потрібне.
Хоч на хвилинку зупинись,
Можливо кращого ти гідний.
Сильніш нагрузять ще тебе,
Бо прагнуть більше мати.
Не запитують, як живеш?
Зростають вимоги крилаті.
Низьку собі ти ціну маєш,
Такий закон у світі є.
Якщо себе не поважаєш,
Образу завжди ти несеш.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879833
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.06.2020
автор: Валентина Ярошенко