Минають дні,як сходинки життя,
ними крокуємо,ми в гору,до небуття.
Але у суєті,що так бурлить в житті,
не помічаємо,цього ми,геть усі.
І кожен день,як кожний крок-до чогось,
і це про нас людей,не іншого-там когось.
Та ми думками,геть від цього відійшли-
долаємо вершину,бо треба до верха дійти.
І певно,тільки,як буде вже на вершині крок,
ми зрозуміємо,що в поспіху,ми наробили помилок.
Спішили жити,спішили крокувати,
і піднявшись на вершину,силу стали ми губляти.
Тоді подумаємо-а що я бачив у житті,
а як прожив коли,як у тумані крокував у суєті.
Діти дорослі,хоч вчора були,ще малеча,
а я один в гнізді,як та могучая лелека.
Старість вже стукає,що сили у "ребро",
й не вірю,що так життя,як помахом руки пройшло.
А я спішив,я піднімався,сходинками-до гори,
хоча тепер,я зрозумів-куди я так спішив,куди?
Та що поробиш,це в усіх таке буття,
в усіх у памяті,що жив-поспіх і суєта.
Ми думаємо-не живу,пишу чорновика,
а бачимо,творили ми самі,своє життя.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876421
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.05.2020
автор: Бабич