Сіло сонце,
і змахнуло повіками ночі небо,
тихо втома
від зірок до землі опускає сни
і напевно
саме так, як і я, десь не спить хто не́буть
задивився
на зірки з протилежної сторони.
В потойбіччі,
у житті його склалось усе непросто,
він шукає
даль – куди простяглася життя межа
і бажає
він потрапити десь на безлюдний острів,
щоб на небо
задивлятись ніхто б там не заважав.
Не печалься
мій далекий, близький мені антиподе,
на світанку
на смарагдове небо зоря зійде́,
в синіх джунглях
пам’ятають про тебе дива́ природи,
ну а місто
зачекає, не дітись йому ніде.
Та в цей вечір
мій товариш по мріях плекає віру:
свою долю
сподівається взяти на абордаж,
підставляє
у лусці золотистій блискучу шкіру
під проміння,
що шле місяць плямистий, такий, як наш.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875470
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.05.2020
автор: Анатолій Костенюк