Після сну, не стримуючи емоцій,
серед ночі, на аркуш лягли мої рядки
***
Погляд у літню ніч… вповні місяць ясноокий, Чумацький шлях.
Моя бто воля… я б від захвату – туди злітала мов птах.
Сім`я сузір`їв…. `тривожно, ніч зореока, забрала сон.
То тихіше, то знов… тихий шелест листя - музика в унісон.
У вікно навстіж…. запахи трав терпких, нічна прохолода,
Чи й знайду спокій? Чи прийде Божа благодать й допомога…
О країно! Знаю кругла земля, тут живу на ній я. Україна моя, благодатна земля. Є ліси і моря, і безмежні поля. Ясноока блакить. Промінь сонця… Ця мить…. Скажіть, як не радіти? Та чи можна посміти? Не побачить красу, яку Бог, всім нам дав?!
Щастя - сенс життя. Життя дар Божий. Народила ненька мене в день, пригожий. Він її й мене, прийняв, на цей світ, нині наша земля. Стріну ранню зорю. Мамо, я вже не сплю.Тож піду у життя, там є стежка й моя. Помолюсь на порозі, думка - шепіт, чи й взмозі? Наперед хто це скаже? То вже лиш час покаже. Яку дав мені долю….
Ледь жеврів світанок, в кольорах різнобарвних… Вражає очі мінливість, фіолетових і синіх. Ген, по обрію тягнеться, темно - червона смужка. Розріз по вертикалі, золотистая нитка. Вже спромігся прорватись, промінь сміло, золотавий. Ніжно небо торкає, лукаво позирає. Небо прийме в обійми, він, як неньку цілує. Небо синь засіяє, зорі зникнуть повсюди. З ними й сни ясноокі, чи видіння приблуди? Мо» приборкають спокій, чи позбудусь я мрії?
Ранок ледь-ледь шепоче, поклонюся дорозі. Вітер щоки лоскоче, чом душа все в тривозі? Пестить сонечко ноги. Там, попереду довга, ген чорніє дорога. Я ступлю босонога, в душі рада й до Бога. Як верба похилюся і до нього звернутися. Під крило ти візьми. Прошу благослови.. Хай пройду я свій шлях, подолаю весь страх. Щоб щаслива й на волі, як волошка в полі.
Ясне сонце яскраве, сипле золото всюди. Миле, тепле, ласкаве, певно гарний день буде. Сонце - Боже творіння, як і небо й земля. Я розвію сумління, ранком сяє роса. По траві, по хлібах, погляд мій наче птах. Ой, яка ж це краса, голубі небеса . А по них там хмаринки, мов човни й паруса. Ще пів неба сивіє, може дощик посіє. Прийму Бога хрестіння, я ховаю сумління. Часом йду й озираюсь й до землі нахиляюсь. Я красу цю сприймаю, з неї сили черпаю й далі йду в майбуття.
І душа вже співає, вдалечінь подивлюся. Поле, вітер гуляє, як дитя посміхнуся. Наче все море в хвилях, в золотих акварелях. Ні, мені це не сниться, колоситься пшениця. Доторкнутись рукою, вже вдається рікою. Цвіт – краплинки злітають, тріпочуть, відлітають. Вмить здійнялись, комашки, заясніли ромашки. Жу-жу-жу мова бджілок, мов тихеньких сопілок.. І деінде по полю, манять погляд волошки. Насолоджуюсь , надивлюсь, я на них іще трошки. Ген-ген, по край поля, маки червоніють, тихий шепіт з травами, тут й дзвіночки синіють.
А за полем, як сторож, дуб старезний широкий. Підпирає лісочок, за ним зелений горбочок. Сонце в сивому тумані, випиває роси ранні.
Вздовж дороги травичка… Низько летить синичка. Це ж, як вісник погоді, все супутниця волі. При дорозі дві пташки, голуби сизокрилі. Ранок….. сонце зустрічають, ой, які ж вони милі. Промінь пару цілує, тихо голуб воркує. Раптом подруга в небо, трепіл крил засторога. Він сміливо за нею, полетів, мов стрілою. А я ж, ледь посміхнувшись, далі йтиму стежинкою. Споришева, холодна, м`якість відчуваю, червоніють підошви, росинки збираю. Наберуся з них сили, в сонечка трішки тепла. А красу природа надасть, мрії, принесуть небеса. І землиця свята, вкладає в душу добра. А Господь наш Ісус, навчить мене любові . В житті щастя знайду! І за все це, дякую Богові!
Березень 2020р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871101
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.04.2020
автор: Ніна Незламна