Після сну, не стримуючи емоцій,
серед ночі, на аркуш лягли мої рядки.
Погляд у літню ніч, уповні місяць ясноокий, Чумацький шлях. Якби моя воля, я б від захвату, туди злітала мов птах. Сім’ї сузір’їв. Тривожно, ніч з блискучими зорями забрала сон. То тихіше, то знову, гучніший шелест листя, музика в унісон. У вікно навстіж, пахощі трав терпких, нічна прохолода. Чи й знайду спокій? Чи прийде Божа благодать, допомога.
О країно! Знаю кругла земля, тут на ній живу я. Україна моя, благодатна земля. Є ліси і моря, і безмежні поля. Ясноока блакить. Яскраве проміння сонця, ця мить. Скажіть, як не радіти? Та чи можна посміти? Не побачити красу, яку нам Бог подарував?!
Щастя - сенс життя. Життя дар Божий. Народила ненька мене в день, пригожий. Він її й мене, прийняв, на цей світ, нині наша земля. Стріну ранню зорю. Мамо, я вже не сплю. Тож піду у життя, там є стежка й моя. Помолюсь на порозі, думка, шепіт, чи й в змозі? Наперед хто це скаже? То вже лиш час покаже. Яку дав мені долю.
Ледь жевріє світанок, в кольорах різнобарвних. Вражає очі мінливість, фіолетових й синіх. Ген, по обрію тягнеться, темно-червона смужка. Розріз по вертикалі, золотиста нитка. Вже спромігся прорватись, промінь сміло, золотавий. Ніжно небо торкає, лукаво позирає. Небо прийме в обійми, він, як неньку цілує. Небо синь засіяє, зорі зникнуть повсюди. З ними й сни ясноокі, чи видіння приблуди? Чи приборкають спокій, чи позбудусь я мрії?
Ранок ледь-ледь шепоче, поклонюся дорозі. Вітер щоки лоскоче, чом душа все в тривозі? Пестить сонечко ноги. Там, попереду довга, ген чорніє дорога. Я ступлю босонога, в душі рада й до Бога. Як верба похилюся і до нього звернуся.
- Мене під крило візьми. Всевишній, прошу благослови! Хай пройду я свій шлях, подолаю весь страх. Щоб щаслива й на волі, як волошка у полі.
Ясне сонце яскраве, сипле золото всюди. Миле, тепле, ласкаве, певно гарний день буде. Сонце - Боже творіння, як і небо й земля. Я розвію сумління, ранком сяє роса. По траві, по хлібах, погляд мій наче птах. Ой, яка ж це краса, голубі небеса. А по них там хмаринки, мов човни й паруса. Ще пів неба сивіє, може дощик посіє. Прийму Бога хрещення, я ховаю сумління, благаю прощення. Часом йду й озираюсь, до землі нахиляюсь. Я красу цю сприймаю, з неї сили черпаю й далі йду в майбуття.
А душа вже співає, вдалечінь подивлюся. Поле, вітер гуляє, як дитя посміхнуся. Наче все море в хвилях, в золотих акварелях. Ні, мені це не сниться, колоситься пшениця. Доторкнутись рукою, вже вдається рікою. Цвіт-краплинки злітають, тріпочуть й відлітають. Вмить здійнялись, комашки, заясніли ромашки.
- Жу-жу-жу,- мова бджілок, мов тихеньких сопілок. І деінде по полю, манять погляд волошки. Насолоджуюсь, надивлюсь, я на них іще трошки. Ген-ген, по край поля, маки червоніють, тихий шепіт з травами, тут й дзвіночки синіють.
А за полем, як сторож, дуб старезний широкий. Підпирає лісочок, а за ним, зелений горбочок. Сонце в сивому тумані, випиває роси ранні.
Вздовж дороги травичка, враз низько летить синичка. Це ж, як вісник погоді, все супутниця волі. При дорозі дві пташки, голуби сизокрилі. Ранком сонце зустрічають, ой, які ж вони милі. Промінь пару цілує, тихо голуб воркує. Раптом подруга в небо, трепіт крил засторога. Він сміливо за нею, полетів, немов стрілою. А я ж, ледь посміхнувшись, далі йтиму стежкою прямою. Споришева, холодна, м’якість відчуваю, червоніють підошви, росинки збираю. Наберуся з них сили, в сонця трішки тепла. А красу всю природа надасть, мрії, принесуть небеса. І землиця свята, вкладає в душу добра. А Господь наш Ісус, навчить мене любові . В житті щастя знайду! І за все це, я дякую Богові!
2020 р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871101
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.04.2020
автор: Ніна Незламна