Вбирала спрагло неба синь безмежну –
Здавалось, тілом всім, усім єством,
Злітала птахом вгору обережно,
Щоб висі не порушить торжество.
Вдивлялася в парчу небес, хмаринки,
На щастя, в серці більше їх нема.
Спивала небо зі святої кринки
І вірила, життя це – недарма.
Вбирала неба синь, як губка воду,
Любові крила обрамляли дух.
(Для цього їй не треба босів згоду)
Як сніг на землю – з крил легенький пух.
Стоїть собі, задивлена у небо,
Дивачка, а чи справді звідтіля…
Літати – найважливіша потреба
І, може, не її ота Земля?
Вона – здаля.
17 вересня 2019
(с) Валентина Гуменюк
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853153
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.10.2019
автор: палома