Межа

Йде  втомлено,  зігнувшись,  літня  жінка,
Вдивляючись  у  мжичку  крізь  літа.
Чомусь  вони  промчали  надто  стрімко,
А  на  душі  самотність  і  сльота.

На  білі  коси  напнута  хустинка.
Вкриває  плечі  паморозь  густа.
Хитається  від  вітру,  мов  билинка.
Лише  шепочуть  щось  її  вуста.

—  Дозволь  спитати,  з  ким  ти  розмовляєш?
—  Кому  свою  довірила  печаль?
—  Мабуть,  вітрам?  То,  що  ж  розповідаєш?
—  Чому  в  очах  такий  пекучий  жаль?

—  А  може  в  тебе  сповідь  перед  Богом?
Так,  так!  Бо  раптом  висохла  сльоза.
—  Постій  ще  трохи!  Не  спіши  в  дорогу.
—  Хіба  не  байдуже  що  я  тобі  чужа?

Тебе  впізнала  серед  перехожих.
—  Іди-но,  змерзлі  руки  пригорну.
Ти  майже  на  мою  бабусю  схожа,
Яка  пішла  навіки  за  межу.

—  Тож  подаруй  хоча  б  одну  хвилинку!
—  Посидь  зі  мною,  хай  я  і  чужа.
—  Скажи,  чому  на  серці  в  мене  гірко?
—  Чому  так  плаче  зранена  душа?

—  Куди  ідеш  і  де  твоя  домівка?
Адже  вкриває  даль  густа  імла.
—  Дивись!  Дощем  розмита  вже  стежинка...
Та  ти  мовчиш.  Згубилися  слова.

Спішиш  у  ніч!  Нехай  і  неквапливо.
Зболілих  ніг  -  невпевнена  хода.
Долаєш  терни  на  життєвій  ниві
А  на  ріллі  видніється  межа.

Йде  втомлено,  зігнувшись,  літня  жінка...

05.  11.  2019                  Л.  Маковей  (Л.  Сахмак)
Фото  з  інтернету

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850582
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.10.2019
автор: laura1