Кияночки ходять розхристані.
У збудженні – кожен мікрон.
Мені б хоч – до Голої... Пристані,
до Низу доплисти Дніпром.
Мені би отого не бачити...
Хоча... Вибухайте в очах,
стрибайте, мов сонячні зайчики,
п'янкі ендорфіни дівчат!
Тілесні контакти зав'язані.
Під тиском. В метро. У час пік.
Зненацька зустрілися м'язами.
Ще б трішки – і... серденько спік.
Запізно... Та й нащо вже рипатись?
Для кого оті всі понти?
В мені, мов у озері риба, – ти.
А може те озеро – ти?
Хоч греблю гати, скрізь – по озеру.
Пливу, розпливаюсь... Ось ось...
Розтану, неначе морозиво, –
серпневий упрілий лосось.
Життя, мов шкільна арихметика,
уперта й водночас проста:
раз, два – і зробили Ахметика.
До мене лиш, гола, пристань...
Палкі, розпашілі, розхристані.
То пхаємось, то пихтимо.
До Голої, Голої... Пристані
пливе півкіло ескімо.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846493
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.08.2019
автор: Олександр Обрій