Іду степом по стежині,вона ж барвінкова,
Сині квіти, попід ніжки та й роса ранкова,
Ноги пестить і лоскоче, яка насолода,
Кажуть люди, що щаслива, не зів`яла врода.
Іду степом де не гляну, маки і волошки,
Мабуть я, як оці квіти, маю сині очки,
Й пухкі щічки, червоніють, як побачу хлопців,
Кажуть люди, що достатньо маю охоронців.
Відгуляли, нині свято Івана Купала,
І я теж, як всі дівчата віночок поклала,
При низині, по річечці, де вода, тихенька,
І просила свою долю, щоб була, добренька.
Мов русалонька в гаєчку, голівку схилила,
Скажи ж врешті моя доле, в чому завинила,
Та вода, вінок понесла нащо так далеко,
Мов у вирій закрутила, на серці не легко.
Ні один, із них не наваживсь, вінок спіймати,
Хитрий погляд, в безнадії, не треба страждати,
Шлях тернистий, не для мене, тож не суди строго,
Щоб життя немов той терен, двом нема дороги.
Іду степом, по стежині, вона ж барвінкова,
Сині квіти, попід ніжки та й роса ранкова,
Ноги пестить і лоскоче, яка насолода,
Ой, боюсь так час спливає, геть зів`яне врода.
Чи сприйму, красу земную, хоч на неї схожа,
Чому долю, важку маю, чому не пригожа,
До кохання, до любові не найду стежини,
Охоронців, маю вдосталь, чом самотня ж нині…
11.07.2019р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841659
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.07.2019
автор: Ніна Незламна