Ранкове сонце пробуджує село, легкий туман припадає до долини. Верхівки Карпатських гір окутані сірими і білими хмарами. Поміж них пробиваються яскраві сонячні промені, торкаються гілок величних сосен й верхівок пишних ялин, смерек.
В селі декілька хатин, на великій відстані розкидані одна від одної. Здалеку видніється річка Бистриця. На волю з гулом виривається гірська вода, реве, піниться. Досягши долини, широко розтікається і майже в спокої рябить, виблискує на сонці. До річки здається рукою подати та, як почнеш йти, вже й не так близько.
Від води завжди віє прохолодою, від прямих сонячних променів сріблиться, до себе манить. Як є бажання потрапити в гори, подивитися на красу, як намагатися побачити все й відразу, аж голова закрутиться. Присядеш на гірську брилу, спустиш ноги, а вони від втоми, аж гудуть.
Загартовані хлопці Назар і Богдан тут виросли. Часто йдуть до річки, де потік води спокійніший, вони купаються. Люблять податися в гори, слухати звуки течії річки, подихати гірським повітрям. Особливо влітку, ще й полазити по крислатих гірських обривах, назбирати квітучих едельвейсів. Для мами й шестирічної сестрички Дарини, вони обожнюють їх ніжність, чародійну красу.
Поміж старих, пишних смерек потопає дерев’яний будинок. Біля нього в траві копошаться кури, щось знаходячи, видзьобують. Соломія білявка, світлоока жінка, вийшла з будинку. В руках глиняна миска з пшеницею, співучим голосом зазиває курей,
- Тю-тю-тю. Тю-тю-тю. Мої хороші. Давайте снідайте, підгодую вас,- усміхнувшись, окинула поглядом обійстя, продовжила, - А ви будьте вдячні, нам знесіть яйця.
Вже від цих слів, на обличчі сонячна усмішка, відчуває радість, сипле пшеницю.
Зненацька з хати відчинилося вікно, звідти вискочив Богдан,
- О! Доброго ранку, мамо! Я теж снідати хочу!
Ніжний погляд на сина й весело,
- Синку! Ранній птах мій! Вже минуло п`ятнадцять років, а ти й досі у вікна скачеш, як мале козеня.
Він одним рухом руки прибрав біляве волосся, що щойно впало на очі, підморгнув,
- Мамо, розбудіть Назара, нехай ми зранку в річці покупаємося, ви ж знаєте, він спатиме до дванадцятої години.
Соломія наче збиралася з думками, кивнула рукою,
- Ну-ну, підете до річки, а потім пів дня на вас чекати. Краще сходи в сарай, подивися чи кури яйця знесли. На сніданок посмажимо яйця з помідорами.
Назар – темно-русий, всього на рік старший за брата. В родині говорили, що дуже схожий на діда. Дід живе в іншому селі, на околиці, прямо біля підніжжя гір. Туди нелегко добиратися та й далеченько. Від села до села широка кам’яниста стежка, в’ється, то по рівнині, то по пагорбах, потопає поміж дерев й високих густих трав. Від ранньої весни, до пізньої осені, хлопці їздили до діда на мотоциклі, який купив батько в Надвірному, за кошти, що заробив у Польщі.
Назар закінчив дев’ятий клас, це права рука для Соломії, адже чоловік весь час на заробітках. Хлопець веселий, працьовитий, але занадто впертий. Часто не сказавши нікому й слова, сідає на мотоцикл й десь зникне на зо дві години. Як повернеться, впаде на траву, розставляє руки й ноги в сторони, з усмішкою скаже,
- Оце накатався! Благодать.
А тут вже й Богдан поруч, скрививши носа та все ж з добрим поглядом до брата,
- А мене чого не взяв? Ми б по черзі за кермом були.
Назар дивиться в небо,
- Ще покатаєшся, можливо поїду десь вчитися, тобі залишиться. Сам будеш ганяти, скільки захочеш. Тільки Даринку не бери, як з нею, то краще до діда пішки добиратися, я її тобі не довіряю. Ти в руках не такий сильний, ще кермо не втримаєш.
І так було часто та завадити цьому ніхто й не намагався. Знали, що сперечатися, це тільки даремно втратити час.
Богдан мовчун, як щось не подобається, відразу рум’яніють щоки й наче соромлячись, опускає погляд блакитних очей. Знає, що краще не заперечувати, бо лише один погляд мами, значить, що треба змовчати. Соломія, трохи й дивується поведінкою сина та пригадує себе в молоді роки, лиш посміхнеться. Вона в сім’ї не виділялася, була врівноваженою, більш-менш спокійною дівчиною.
В хаті пахло смаженими яйцями з помідорами. Всі четверо, снідали в кімнаті. Даринка позирає на маму, теплим, благаючим поглядом. Доїдаючи окраєць хліба,
- Мамо, а можна я з хлопцями до річки піду? Вже тепліше, гадаю і вода нагрілася.
Соломія зазирнувши на хлопців,
- Ні-ні Даринко! Он тісто готове, напечу пиріжків з капустою, із сиром, хлопці до дідуся поїдуть. Вже більше тижня не були, треба дізнатися, як він там, можливо треба щось допомогти. Ми з тобою будемо пиріжки ліпити.
І вже до хлопців,
- А ви іще дров принесіть, я вже піч розпалила. Та нагадайте мені, щоб у кошик не забула яйця покласти.
За кілька годин, по кам’янистій стежці, хлопці мотоциклом їхали до діда. По долині розноситься гул й ховається десь далеко, поміж горами. Яскраве сонце світить обідньою схожістю, добре пригріває, не дивлячись на те, що час від часу зривається вітер.
Старенький, не високого зросту, сухенький дідусь здалеку почув гул мотоцикла. Біля дубової криниці, із сяючими очима зустрічає онуків. Веселі погляди, вітання, обійми, потискання рук. Дідусь усміхаючись, з голови до ніг оглядає хлопців,
- Соколята! Молодці, я відчував, що приїдете. Сумував за вами, розповідайте, як ви там, що нового?
На обійсті, за малим дерев’яним столом пили пахучий чай з гірських трав, слухали настанови діда. На згоду кивали головами, в прикуску до чаю прицмокували мед. Не гаючи часу, по черзі рубали дрова, складали під стіну хати. Старий сидів на стільчику, любувався онуками, кліпав очима, часто всміхаючись, тихо повторював,
- От моторні, от моторні, що значить молодість.
Швидко пролетів час. Старенький задирає голову догори, ледь примруживши очі, хитає головою. Помітив чорну хмару, яка виринала із-за гір,
- Хлопці, гайда покидайте,! Бачите, он хмара закриває сонце.
Три рази перехрестився, щось бурмотів про себе, а потім знову звернувся до хлопців,
- Збирайтеся! Думаю до дощу встигнете додому повернутися. Дякую, соколята мої. О, ледь не забув, зараз.
Старий поспішив до хати, за мить виніс букет едельвейсів (шовкова косиця).
- Оце рослини щастя і любові, передайте мамі й Даринці. Нехай потішаться, це я вчора по дрова ходив, при обриві натрапив. Не завжди знайдеш цю рослину, це рідкість, краса!
Хлопці обережно приховали рослину в газету і прикріпили до рюкзака Богдану.
- Отак буде добре, безпечніше,- клопотався дід, тихо повторюючи кілька раз про себе, а потім голосно,
- Так не притиснеш за плечима! Молодці, їдьте з Богом.
Перехрестивши онуків, старий поглядає на хмару, знову хреститься, щось бурмотить собі під ніс.
Проїхавши з кілометр, хлопці помітили, що мотоцикл не знижує швидкість. Назар відразу заглушив двигун, вони не поспішаючи з’їхали з пагорба. Назар, як майстер такого діла, вирішив подивитися до перемикача швидкості. Богдан, знаючи характер брата, відійшов від нього, під крислатим ясенем ліг на траву. Він просто спостерігав, як брат заклопотано заводив мотоцикл, той іржав мов кінь і заглухав. Від того ржання, аж у вухах гуділо.
Зненацька привернув увагу дитячий сміх і жіночі голоси, що лунали позаду них. Прислухаючись, почули іншу мову, здивовано, вирячивши очі, дивилися один на одного. З цікавістю спостерігали, як з пагорба спускалися дві смугляві жінки і такі ж діти, від малого до старшого віку. Старий, подертий одяг на менших дітях, здивував хлопців, Богдан, стиснувши губи, відразу встав й підійшов до брата,
- Це що замова? Звідки вони? Це не з наших.
Йому здалося, що говорив тихо та жінка, років п’ятдесяти, голосно сказала,
- Так, саме так, білявий, ми не з ваших, як ти сказав. Йдемо в Надвірне та нас не бійтеся, ми не кусаємося.
Всі засміялися. Їх чоловік п`ятнадцять, окинувши оком, помітив Назар,
- А чого боятися, в кожного своя дорога, місця на стежці всім досить, розминемося.
І до брата,
- Сідай, треба поспішати, бо точно змокнемо під дощем, їхати буде небезпечно, слизько по камінцях.
Друга жінка, молодша на вигляд, з розпущеним чорним волоссям, тримає на руках маленьку дівчинку, прискіпливо дивиться на Назара. Її чорні очі немов вп’ялись в нього, хлопець відчув слабкість, за мить все тіло охопив жар. Вона раптово засміялася, привернула до себе увагу, всі з усмішкою дивилися на неї. Вона сильно хитнула головою й одночасно кивнула рукою до хлопців, чорне волосся прикрило обличчя,
- А ти! Ти, за кермом! Сьогодні можеш поспішати, все буде добре! Ти красень хлопець, ще й доволі сміливий! Але доля… проти неї не підеш. Та все ж запам`ятай, не давай згоди йти до війська, бо біда станеться.
На мить немов вихор здійнявся, навкруги гучний шелест листя. Здалося ті слова почули дерева й трави, їх луною понесло далеко, загубилися вдалині.
У Богдана приголомшений вигляд, навіть трохи зляканий. Звернув увагу на дерева, зблід, від шелесту листя й від тих слів стало моторошно. Сидячи на задньому сидінні, притулився до спини брата, тихо, ледь тремтячим голосом сказав,
- Ну поїхали. Краще не поспішай, давай на середній швидкості.
Назар намагається тримати себе в руках, щоб часом не послати цю жінку кудись подалі. Але дивлячись на дітей, у відповідь зніяковіло, трохи здивовано усміхнувся, все ж весело крикнув,
- Дякую за пораду.
Вітер навіює вологу, велика хмара лякала, всю дорогу переслідує їх. Здавалось схожа на грізного дракона, але загубила лише декілька великих теплих краплин й зникла за горами.
Ввечері, коли лягали спати, Богдан обіпершись на подушку, запитав брата,
- Ти зрозумів, що тобі сказала та жінка?
Назар усміхаючись, мов пригадав дитинство. Підхопив маленьку подушку, кілька раз вдарив по ній і нею вцілив у брата.
- Не бери дурного в голову! Знайшов кому вірити! Якась циганка. Не сміши заради Бога.
Богдан впіймав подушку, відразу відкинув назад, ліг на спину. Посерйознішав, задумливо зазирає на стелю. На якусь мить запала тиша. Згодом ніби щось пригадав,
- Та вона не схожа на циганку, напевно гуцулка, а можливо й мадярка. А які очі! В них, як вогонь горить, помітив? Той її погляд, в мене тоді, аж по тілі сироти виступили…
- Бачив! Можливо думала гроші маємо, що так дивилася. А може гіпнозом володіє, хто знає, які в неї були наміри. Ти хоч батькам та Даринці нічого не розповідай. Уявляєш, яка паніка розпочнеться! До армії далеко, може кудись навчатися поїду. Гадаю там і без мене обійдуться. Он дідусь каже стати воїном гідна справа та не при радянській владі. Бачиш, до цієї пори вважає, що ми в окупації, - не поспішаючи, наче зважуючи кожне слово, говорив Назар.
У відповідь Богдан тихо хіхікнув,
- Та хіба старій людині, щось доведеш. А сперечатися не варто. Я оце подумав, треба було мені про себе запитати. Звичайно страшно подумати, що за біда на тебе може чекати? Але все ж мені здалося, що вона точно щось знає. Хай би сказала мені, яка моя доля. Чи я поїду вчитись у Львів, де житиму?
Назар у ліжку ховав голову під простирадло,
- От вже в’їдливий електрик, спи! Поїдеш, будеш навчатися, як так дуже хочеш. Гадаю, все буде добре, не журися!
Богдан довго не міг заснути, все перед очима та жінка й думка , в неї такі очі! Вона точно, щось знає.
А час летить… Назар, закінчивши школу, залишився в селі, так вирішив батько. Він весь час на заробітках за кордоном, а хто ж допоможе матері по господарству, як не старший син. Хлопець і не дуже журився, в іншому селі має славну дівчину Марічку. Планував одружитися, неподалік від батьків, побудувати будинок. Робота подобається, напередодні закінчивши курси водіїв. Нині працює в Надвірній на продуктовій базі.
Богдан за покликом душі, після школи поступив вчитися у Львівський технікум залізничного транспорту. Задоволений життям, радів,що мрія збулася, має надію, що житиме в містечку, матиме гарну роботу. Хоча частенько тягнуло в село, до родини, до річки і до велетенських Карпатських гір. Пригадував стежку, що вела в село до дідуся, на ній ту чорнооку жінку, її погляд чомусь запав у душу. Цікаво, чи вгадала б вона мою мрію і чому не запитав? І чому тоді з Назаром ми так швидко поїхали, чи злякалися? Тепер ті події, він згадує з усмішкою на обличчі.
Життя, як потік річки, у кожного своя доля. Після закінчення технікуму, Богдан проходив практику на Харківщині, на одній із електростанцій. Саме там виконували електрифікацію залізниці. Білявий, славний хлопець не нудьгував, познайомився з місцевою дівчиною. Після закінчення навчання мріяв туди повернутися. Там, неподалік від електростанції, як молодому спеціалісту, відразу давали квартиру.
Одного весняного вечора Назар приїхав додому. Почувши гул машини, Соломія просльозилася, поспішила назустріч сину. Опустивши голову, ховала непрохані сльози. Він здивовано запитав,
- Щось трапилося, мамо, ви плачете, чи що?
Кивнула рукою,
- Та це так, мабуть трохи знервувалася. Для тебе на столі з Військкомату повістка лежить.
На дивані біля телевізора, сиділа сестра, побачивши брата, зірвалася з місця,
- Тобі повістка з Військкомату. Ото біс їм у ребро, придумали таке, забирають у військо. Мама плаче, не знає, чи тата визивати додому, чи послати його у Військкомат? А може вже треба Богданчику телеграму давати, щоб приїхав на проводи.
Назар, знервовано, рукою поправив чуприну, кивнув до неї,
- Та помовчи, розщебеталася, мов пташка, аж за вухами лящить.
Позаду, з опущеними плечима, тримаючи руку біля щоки, вже стояла мама,
- Ну от, дочекалися….
Ледь світало…. Назар їхав у Надвірну. Думок цілий міх, треба було десь поїхати на заробітки, чи, що? Тож наче батько там домовився, адже два роки не чіпали. Можливо б і тепер без мене обійшлися. Літали думки, то за родину, то за Марічку, ото буде сліз. Швидко, по крамницях розвіз товар, у назначену годину явився в Військкомат. Йому дали два дні на збори. Мав бути в Надвірній біля автобуса о восьмій ранку, відразу ж всіх призовників мали відправити до Івано-Франківська. Не гаючи часу, владнав всі справи на роботі і на пошті відправив телеграми батькові та брату.
За вікном зоряна ніч… чи, спав Назар, чи не спав, чув, як плакала мама. Як батько ходив по кімнаті й пахло димом. І чого нервувати, все добре, піду, відслужу, то ж повернуся, нині війни немає. Одне болить, вчора Марічка весь вечір проплакала, збирається поїхати в Надвірну, аж смішно, що я дитина? Що вдієш треба, значить треба - крутився з боку на бік, умовляв себе.
Прокинувся хлопець від гучної розмови батьків, клопоталися про гостей, що мали сьогодні зібратися під вечір. В ліжку лежав, як побитий, мабуть не виспався. Мимовільно сіпаються повіки, повільно прикрили очі. Чи, то був сон, чи видіння? Пригадує зоряне небо, місяць уповні, здалеку було чути чийсь сміх. Зненацька насувалась здорова темна тінь, яка покрила все-все, аж моторошно стало.
До кімнати зайшла мати,
- Бачу, вже не спиш, часто кліпаєш очима. Підіймайся, багато справ є, люди ж прийдуть. За дідусем поїдь, привези його. Ми з батьком наперед йому нічого не хотіли сказати. Навіщо травмувати старенького. І Богдан має скоро приїхати.
Назар потягується в ліжку, ледь хриплим голосом,
- То мені чекати на Богдана, чи самому їхати?
Мати рукою торкнулася чуприни сина,
- Ой! Обстрижуть твою красу. Та ні синку, він з дороги і не знати в який час добереться, це ж із Франківська автобусом, який там розклад, хто знає.
Богдан отримавши телеграму, відразу пригадав жінку з темними, вогняними очима. Хоч пройшло стільки років та ті очі і слова жінки закарбувалися в мозку, мабуть все життя буде пам’ятати. Йому здавалося, що та жінка не проста, а щось таки за інших знає, хоча Назар все це сприйняв за жарт. Гризли думки, чи він забув? Тож казала не йти до війська. Невже забув.
Досить швидко добрався до вокзалу, вже з квитком поспішав до вагона. В дорозі навіть не спав, від хвилювання холодний піт вкриває чоло, вийшов з купе. В проході вагона, весь час вдивляється у вікно, намагається відволіктися від думок. Як завадити? Чи сказати батькам? О ні! Тоді буде істерика.
За метушнею біля автобуса, Богдан нарешті звільнився від в’їдливих думок, які переслідували його після отримання телеграми. Ледь всміхнувшись, присів на сидіння біля молодої дівчини. Славна білявка, років двадцяти хоч і всміхається до нього та відразу дістала з сумки книгу, занурилась у неї. Можливо іншого разу хлопець і наважився б її зачепити, щоб поговорити та зараз панував не той настрій.
Яскраве сонце світить на обличчя. Легкий вітер підбадьорює Назара. Він вже за кермом мотоцикла, вкотре подивився в небо, а ні хмаринки. Намагається перекричати гул двигуна мотоцикла, голосно сказав,
- Агов, ви де всі! Я готовий їхати.
З хати вийшла мати, слідом за нею йшов батько. Мати закинула рушник на плече, під хусткою поправила волосся.
- Мабуть їдь сину. Бачиш Богдана, ще немає, а вже дванадцята година минула. Поки туди доїдеш, час не стоїть на місці, збереш дідуся та й повертайтеся. Та довго не баріться, краще раніше повернутися, щоб ми не хвилювалися.
Назар на голову натягнув шолом, виправивши захисні окуляри, тихо рушив з місця. Соломія вслід перехрестила,
- З Богом, синочку.
Аж тут де й взялися непрохані сльози, самі котилися щоками. Чоловік обійняв її,
- Ну чого ти, серце моє, все буде добре!
Назар їхав з гарним настроєм, здається все добре, привезу діда, а там і Марічка прийде. Обіцяла ж, має бути о шістнадцятій годині, тільки б не плакала, хочу бачити її веселою, думка за думкою доганяє його.
Не пройшло й години, на обійстя зайшов Богдан. Скільки думок передумано за цей час. Вирішив, треба спочатку з Назаром поговорити, а потім вже сказати батькам за той випадок, як ні, то нехай сам скаже.
Даринка саме вийшла з хати, в руках тримає глечик. Побачивши брата, від радості підскакує, кричить,
- О! Приїхав! Мамо! Тату! Є наш Богданчик!
Легке хвилювання, обійми, поцілунки. Ховає стурбований погляд,
- А Назар де? Що вже поїхав?
- Та ні,- заперечила сестра, крутячи головою, продовжила,
- За дідусем поїхав, ось недавно. Ти був би раніше приїхав, то разом би поїхали, удвох веселіше, адже коляску до мотоцикла тато давно прикріпив.
Він полегшено перевів подих,
- А ти так підросла, квітнеш, як едельвейси, така гарненька.
В хаті метушня, на ходу перекусили бутербродами. Богдан запропонував Дарині пройтися по стежці, зустріти брата з дідусем. Дівчина відразу погодилася, весело й благаючи звернулася до матері,
- Ну мамо, ми прогуляємося, така гарна погода. Ви без мене тут впораєтеся. Вже все готове, а на стіл накривати зарано. Марічка обіцяла прийти раніше, то ж допоможе.
Попереду широка стежка, вздовж неї з обох боків високі дерева й густі шовковисті трави. Вітерець злегка їх хилить донизу, переливаються синявою, миготять відблиском золота.
Богдан, як у дитинстві, сестру тримає за руку. Вона розповідала про друзів в школі, про навчання, про закоханих Назара і Марічку.
Минуло більше години. Богдан спочатку уважно слухав сестру та згодом дивився вперед, на стежку. Ловив себе на думці, як це поговорити з Назаром, щоб ніхто не помітив, щоб уникнути непорозуміння.
Раптом дівчина зупинилася, в різні сторони вертить головою, очі бігають по місцевості.
- Слухай, ми вже далеченько зайшли, може повернемося, а вони нас наздоженуть. А то далеко й довго прийдеться повертатися, ноги болітимуть. Ми ж ввечері потанцюємо, треба сили зберігати.
- Ти за цей час, що мене не було, ледаченька стала. Що пішки до дідуся вже не ходиш? Давай, ще трохи пройдемося, до підйому. Бо там і справді далі буде важко йти.
Дарина під ніс наспівує якусь пісню, а потім до нього,
- Знаєш, у нас в школі конкурс пісні буде і я теж співатиму.
Хлопець своєю рукою розгойдав її руку,
- Ну і яку? Давай, покажи свій талант, тільки трохи голосніше. Нехай гори й дерева почують твій голос.
Вона забрала руку й розставивши дві руки, підняла їх догори,
- Ну ось цю, нову, що ми вдома співаємо. Назар її дуже любить.
І круто повернулася до гір, дивилась десь далеко, очі світились радістю, немов вона вперше бачить красу гір, з її уст линула пісня,
- Я піду в далекі гори, на широкі полонини. І попрошу вітрів зворів, аби він…*
Богдан далі не почув слова пісні. Здалеку, біля самого підйому побачив перевернутий мотоцикл. Зненацька все тіло пронизує струм, невже не встиг? Немов навіжений зирить навкруги, очима шукає брата.
Дарина співає, її голос линув далеко в гори. А подалі, пообіч вузької дороги, в густій траві, перед мертвим братом, Богдан стоїть на колінах.
Нестримний спалах болю й гніву, сльози рікою стікають по щоках. Ой, що ж ти наробив, мій брате - сизокрилий птах! Дим у голові та гул. І ті слова - « Від долі не втечеш». Про себе тихо,
- А я ж казав, тобі братику, ота жінка щось знає.
*Слова пісні Володимира Івасюка
«Я піду в далекі гори».
Висвітлені події відбувалися
в1965-1970 р.
2019 р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840937
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.07.2019
автор: Ніна Незламна