Безкрає море, плескання пінних хвиль, неначе берег цілували. А його очі, здавалось щось вдалині шукали. Погляд блудив, здіймаються хвилі високі. Думки джмелині, чому нині жорстокі?
О, море-море! Я б у човні мандрував по ньому. Душевний смуток втопив би і нежадану втому.
Життя складне, одне розчарування, за що й чому, пізнав зрадливе кохання? Високо в небі, білі чайки кружляли, дививсь на них, а спогади жбурляли, в серце влучають і воно боліло. Лише одну, її кохати вічно хотіло.
Він пригадав, як дарував їй квіти, промовляв,
- Моя єдина, ти найкраща на всьому світі. А хочеш, я зоряницю дістану, твоїм рабом навічно стану. Лиш згоду дай, за свідків будуть зорі і нічні чари, що ледь помітно ховаються у морі.
Як воно в штилі, лагідне, сріблястий блиск, атласні хвилі, при зустрічі, в обіймах щирі, милі.
Та доля, все вирішила за них…
Одного разу, щойно шторм затих. До берега медузи підпливали, раптово усмішки на обличчі прилягали.
Вони сиділи спустивши ноги до води, немов на вік поєдналися два береги. Та те усе, лише їм, на жаль, здалося, зберегти дружбу, все ж ніяк, не вдалося.
Сердитий вітер, йому бив у обличчя, чомусь утратив своє величчя. Не насмілився заперечити, просто пішов. Тож у місячний вечір, за нею інший прийшов. Вона мов розум втратила, на мить. Пройшло три роки, а серце й досі щемить.
Лоскотно в ноги, пісок, ще прохолодний. Вже давно сам, йшов, мов вовк голодний. І позирав, шукав її, але кого не знати, щоб була вірна і зуміла покохати.
Під самий берег стоять лежаки і де поглянь, різнобарвні рушники. Це ж треба, теж комусь не спиться, зупинив погляд, може ця молодиця? Можливо дівчина? Ледь-ледь прикрила груди, до неба погляд, очі, як ізумруди. А стан, о, Боже, то ж спокуса, від хвилювання змокли вуса . Вмить зашпортнувся і втратив рівновагу, гепнувся поруч, звернула увагу. Підвелася, спустивши ноги, занурила в пісок. І зазвучав ніжненький голосок. Заставив його почервоніти,
- Ну-ну, це ж треба так летіти! Що чайку ви ловили, чи гналися за ким?
Думки-метелики… оце так краля, з’явилась иеред ним!
- Ага ця чайка, ось! Здається я її спіймав - сказав так тихо і очі догори здійняв.
Відчув обличчя, як вогонь палало, на душі тепло, так досить легко стало.
- Ну і чого, як рак зробився,- сказала гучно, пані.
А її погляд, як світанок ранній! Ті ясні очі і усмішка дали надію, подарували йому світлу мрію.
Вона сміливо, у вічі дивлячись, показала рукою,
- Бери лежак, лягай поруч зі мною! Проспав, он бачиш зайняли все, аж до води. Я ж не кусаюсь, давай поруч падай, ось сюди.
Захвилювалось море, вітер розгулявся. У котрий раз на неї задивлявся. Що за русалка? І звідки вона є? Згадав ту першу, у грудях, аж пече. І він зненацька рішуче встав, у очах топився, запитав,
- Від кого маєш гарну вроду? Така смілива! То, що ми підемо у воду?
- А чом би й ні, дивилась хитро, як лисиця. В такій компанії! Чому? Я не проти повеселиться.
У прохолодну пелену води, пірнали двоє, не знаючи страху, веселий сміх линув навкруги, легко і боязко торкався стану. Якби сподобатись красуні, щоб не прогнала, як йому важко на душі, якби ж то знала.
З води до берега, вже обійнявшись йшли, обом здалося один одного знайшли. Збирало сонце з лежаків роси ранні. Легка розмова, відчуття потреби в спілкуванні. Чи так буває, про себе думав в надії. Невже нарешті збудуться мрії? Чи правда, що мені, знову шанс дає доля? Нехай все буде так, як є, нехай неволя! Чим та строката одинокість, що гризе душу, її жорстокість. Бажання попасти в ніжні обійми, нехай, як у сітку та щоб назавжди. Щоб бути разом, як це море і його довіку рідні, сонячні береги.
Літо 2018 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837555
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.06.2019
автор: Ніна Незламна