Вовк одинак. Хоч майже зовсім сивий,
Та гостре око, і реакція стрімка.
В м’язистім тілі не бракує сили,
Вовк одинак… Вовчицю все чека…
Життя його навчило будь терплячим,
У нім так мало доброти було.
І хай бува душа від болю плаче,
Він буде жити всім чортам на зло!
Вовк одинак… Колись в житті минулім,
Він молодий, ну майже ще щеня,
Якимось дивом врятувавсь від кулі,
Тоді уся загинула рідня.
Він пам’ятає, як родинне лігво,
Мисливці оточили на весні.
І як старі вовки від нього бігли,
Від смерті врятувались, щоб малі.
На сірих острівках брудного снігу,
Старі вовки губили краплі крові.
Вже майже мертві не спиняли бігу,
Дивились з неба хмари пурпурові.
Він пам’ятає, як ще вовченям,
Хотілось їсти…той нестримний голод.
І першу здобич вполював , як сам.
А ще ночей осінніх лютий холод.
Не раз у снах своїх він помирав,
І не умів нікому довіряти.
Та якось між густих зелених трав
Нору знайшов, а в ній були вовчата.
Налякані, самотні, як і він колись давно,
Все пригадалось…знову,
Як кадри у жорстокому кіно,
Сміялись хижо хмари пурпурові.
Малі довірливо дивились на вовка,
А він вже знав – не кине вовченят.
Ще гостре око, і реакція стрімка,
Він виростить самотніх цих малят.,
І не дарма колись старі вовки,
Подарували шанс життя малому,
Під його захистом від нині малюки,
І скривдити він їх не дасть нікому.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837528
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.06.2019
автор: Наталка Долинська