Спить старий замок, мабуть, стомився…
Вкрився кронами вічних дерев.
В них сховався, притих, розчинився,
Не потрібен нікому тепер…
Позолоти нема, мармур вирвали з серця,
По-живому, ніхто не питав, чи болить.
Хто ж тепер у покоях холодних озветься?
Помирає від туги,стоїть…
Забинтовані вікна, скривавлені стіни,
Чорна безодня – згаслий камін.
Минулої величі ледь зримі тіні,
Не бути потрібним – стрАшний проклін…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835551
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.05.2019
автор: Волинянка