Літо збігає до кінця, блакить неба осяяна яскравим сонцем.
Вдалині, біленькі хмари від вітру малюють стрічки, поспішають до обрію. Грона калини наливалися соком, майже червоні та деінде, немов пензлем підмальовані маленькі, зелені смужки, підкреслюючи, що далеко до дозрівання. Основний стовбур, привітно, ледь-ледь похилений до хати.
Коли Галині важко на душі, позирає на широкі листки калини й яскраві грона, що виблискують, переливаються на сонці. Їй здається, що вона в них ховає смуток, знаходить розраду.
Дивиться й порівнює свої роки з тими гронами, під серцем щеміло, печаль труїла душу. Життя не склалося, коли цей тягар з себе струшу? Не раз вона задавала собі це запитання. А можливо й насправді зважитися, зробити крок, який змінить її життя? А чи змінить на краще? Щоб більше не мати одинокості. Роки спливли, їй вже тридцять вісім. І за плечима, невдалий перший шлюб, а чи була любов? І чому її зрадив чоловік? Ні, не погана, славна жінка і кажуть, « добра душа ». Не тільки на роботі в їдальні, де вона працює, а й по-сусідству всі співчували, дізнавшись, що залишилася сама. Правда з роками, трохи розповніла, але ж не міх, себе заспокоїла. Хоча й притримується дієти та це, на жаль, майже не дає ефекту.
В житті зробила вибір, розірвала всі зв`язки. Та, які там зв`язки, адже кохання давно згасало й дітей Бог не дав. Себе картала, чому довірилася йому, адже він їх не хотів, все відтягував час, умовляв, ще зарано й зарано. І так рік за роком, життя продовжується і час спішить, пливе, як стрімка річка. Але ж та вода теж кудись впадає, в море, чи в озеро. Чому ж я, маю бути сама? Теж хочу в чиїсь обійми, такі роки, ще ж не стара, інколи ввечері перед дзеркалом, сама до себе веде розмову.
Хоча й прожила з чоловіком тринадцять років і радощі були та пробачити зраду не змогла. Й на мить не бажала з ним бачитися.
Все, що разом нажили покинула, в селі продала батьківську хату і в цьому ж містечку купила невеликий приватний будинок. Щодо роботи, деякий час вирішила працювати в місцевому дитячому таборі відпочинку. Новий колектив про її життя нічого не знав та одній жінці Зої, що на кухні з нею працює, розповіла про себе. В неї підростає син. Вона його виховує одна. Хлопчику минуло десять років, якийсь час мешкав у селі та згодом вирішила, краще щоб був поруч. І дитина нагодована й ціле літо разом. Її життя, вона зрозуміла, що ця жінка просто ненавидить всіх чоловіків. В душу не лізла, якби хотіла, сама би поділитись сокровенним, хоч щось розповіла. Але вона своєї душі, серця не відкривала, весь час чимось незадоволена. З часом, Галина навіть пошкодувала, що їй розповіла про себе.
Галина любить дітей. Інколи в їдальні, коли вони обідають, посміхнеться, в очах заграють веселики, підійде до них, заохотить, щоби в тарілках не залишали їжу. Приголубить, ніжно обіймає, гладить по голові, підбадьорює. А часом на очах з`являться сльози, відійде в сторону.
Одного разу, після обіду витираючи столи, дві дівчинки не вийшли з їдальні, біля виходу присіли на стільці. Мабуть дві сестрички, подумала, адже трохи схожі. Ой, ще й світленьке волосся і такі ж дві косички, як у мене в дитинстві, здивувалася. Привернувши увагу до очей, такі ж очі волошкові. Дівчатка гойдали ногами, весь час позирали, то на неї, то на вхідні двері.
Галина саме відро з водою виносила надвір, коли в дверях зустріла світлоокого чоловіка, який чемно привітався. Дівчатка підскочили до нього, одна з них голосно,
- Тату… тату, давай сходимо на ставок, ми не хочемо спати. Друга обіймаючи двома руками, повисла на шиї,
- Ти ж обіцяв, вже трішки і літо закінчиться, вода буде холодна.
Він обома руками обійняв їх, жінка, аж на якусь мить зупинилася, задивилася на них, таких щасливих. Відразу думки, як джмелі, десь бачила його, хто він і тільки ввечері нагадала, що це ж їхній завгосп.
Пройшов тиждень… Галина помітила його біля їдальні, коли після сніданку, всі діти пішли на прогулянку до ставка. Він довго поглядав до вікна, наче схвильований, переминається з ноги на ногу. Закінчивши прибирання, вона знімала фартух, в цей час він зайшов у їдальню.
Чомусь почервоніла й ледь-ледь схвильовано,
- Ви до дітей? Так вони пішли на прогулянку.
Очі в очі, наче полум’я охопило обличчя, торкнувся руки,
- Я хочу поговорити з вами, це щодо моїх доньок.
- А щось не так?
- Та ні! Все гаразд, просто хочуть мої Оля і Світланка, щоб я вас запросив на чай.
Піднявши брови, здивовано подивилась на нього й миттєво відвела погляд,
- Та я й не знаю, чому раптом …
- Я знаю вас Галина звати, а мене Володимир. Я перепрошую, але дуже прошу вас. Знаєте дівчата вже три роки без матері, цілий місяць мені про вас розповідають, можна сказати всі вуха продзижчали. Просять, щоб хоч раз до нас у кімнату навідалися, розповідають, як ви добре до всіх ставитися. Кажуть дітям цікаві історії розповідаєте.
Він дивився на неї таким благальним поглядом, що їй стало незручно. Вона відчула якусь радість, її очі посвітліли, немов до них сонце заглянуло.
- Ну гаразд, десь о двадцять першій зайду, ви в тій кімнаті, де висить напис »завгосп»?
- Та ні, - трохи ніяковіючи продовжив, - Поруч двері, без таблички.
Він пішов, ледь опустивши голову. Щеміло під серцем, не змогла зрушити з місця, присіла на стілець. Це ж треба такого, матері нема, ото біда. Та, як же це, дві квіточки й без матері, куди ж Бог дивився, діточок зробив напівсиротами.
Після вечері, вона пішла в місто, в магазини, щоб дещо купити. У кошику вже печиво, цукерки, напій Ситро. У відділі Промтовари дивилася на іграшки. Щоб взяти дівчаткам ляльки, напевно дорогувато та хоч маленькі, роздумуючи стояла біля вітрини. Пригадала, як їй на десять років подарували велику ляльку, як тішилася нею. З`явилися сльози, згадала батьків, так рано пішли в інший світ, а вона ж, як билина, залишилася зовсім одна.
Повертаючись з магазину, біля воріт табору зустріла Зою із сином,
- О, вийшли прогулятися вдвох
Зоя, з під лоба поглядом зміряла з ніг до голови, намагається зазирнути в сумку, звертається до сина,
- Андрію біжи в кімнату, я скоро прийду.
Він, як дзиґа крутнувся на місці й підскакуючи, побіг у напрямку будівлі.
- Так-так! Це ти може до завгоспа в гості зібралася? - звівши руді брови, запитала незадоволено.
Галину, наче окропом облили, гучно забилось серце, чомусь стала виправдовуватися,
- Та це запросили на чай, то ж не піду з пустими руками.
- Ну-ну… повідав син, що тебе дівчата чекають. Розповідав, хвалилися, що ти їм дуже сподобалася, дивися щоб в халепу не потрапила. Воно тобі треба? Чужі діти - не свої, ще вийдеш заміж, народиш собі. Ти думаєш, хтось тебе розумною назве? Як приголубиш їх, то й на голову сядуть. Дивися, він напевно, ще й молодший за тебе, дітей позбудеться, а сам буде гуляти. А чому б і ні, високий, стрункий, ще й на бороді ямка, як в пісні співається. Задурить тобі голову.
Мов вата під ногами, так Галина переступає з ноги на ногу. Мовчала, не стало сміливості заперечити. Зоя наче з листа читала доклад, так виглядало, коли все це говорила. І раз-по-раз, кидаючи погляд на всі сторони, двигала плечима, розмахувала руками. Вони вже підійшли до будівлі, де жила Зоя. Відчиняючи двері, жінка вкотре незадоволено її зміряла з голови до ніг,
- Подумай, я тобі раджу краще, не йди, не одягай зашморг на шию.
Галина задумалася, скільки злоби в цій людині. Хіба можна бути такою черствою, жорстокою, від таких слів, аж мороз по шкірі. Рішуче поспішила в гості, до дівчаток.
Володимир, відкривши двері, привітно зустрів. Дівчатка, як дві пташечки, усміхнені, запросили до столу, де вже в тарілці лежало цукрове печиво й на столі стояли чотири склянки.
О, він одяг білу сорочку, помітила, а й справді славний. Та й коли Зоя помітила, ту ямку на бороді, здивувалася про себе.
Вона поклала на столі гостинці, Володимир заперечив,
- Навіщо було втрачатися?! У нас все є, чай і до чаю, якщо ж захочете є кава.
Галина витягнула із сумки дві ляльки-близнючки,
- А це вам дівчатка.
В очах дівчаток миготять веселики, усмішки на обличчі, вони задоволено взяли ляльки, все ж трохи стримуючись, із легким хвилюванням, сказали в один голос,
- Дякуємо!
Весела розмова за столом, цей вечір, це спілкування, пробудило в ній інше життя. Вона навіть не могла уявити, скільки отримає душевного тепла. Дівчатка-щебетушечки, розповідали, про школу, про бабусю з дідусем, але шкода, що живуть далеко.
Володимир провів її до будівлі, подякував за чудовий вечір. З нею в кімнаті мешкає пенсіонерка Валентина, вона в таборі працює прибиральницею. Коли Галина відчинила двері, жінка, сидячи на ліжку, розчісувала сиве волосся. На її обличчі з’явилася усмішка.
- О, вибачте, мабуть я вас розбудила, трохи в гостях засиділася,
- тихо звернулася Галина.
- Та ні, я тебе чекаю,- Валентина присіла на стілець,
- Чула я, чула, що Володька наш на тебе задивляється. Що скажу, він тут вже три роки, відколи жінка померла, кажуть на шлунку невдало операцію зробили. От і залишилися без матері дві красунечки. Як ти в нас з’явилася, по них бачу, повеселіли. А то все сумні оченята, хочуть діти материнської ласки, ой, як хочуть.
Вона мовчки слухає. Вже вкладаючись спати, тихо, наче в роздумах, сказала,
- Життя покаже, Ви говорите він хороший, а он Зоя, каже, що не варто на шию хомут вішати. Відмовляє мене, каже буду дурепа, якщо з дітьми продовжу спілкування.
- Життя покаже?! Треба слухати своє серце! І брати щастя в свої руки, не втрачати час. Знайшла кого слухати! Та вона відколи в нас, то все собі хоче знайти багатенького, щоб з хатою, бо сама ж в місті винаймає халупу. А тут таке діло, вона на вісім років старша за нього, того й біситься, що він не звертає на неї уваги. А в нього в місті є квартира, працює десь на залізниці, це його сюди профком прислав, після того, як дружини не стало,- розмахуючи руками, поспішаючи, голосно говорила жінка.
Скрипнуло ліжко, Галина повернулася до стіни,
- На добраніч. Дякую за пораду. Та гадаю, як доля, то так і буде. А дітей я люблю, чиї б вони не були. Бо це діти, як весняні квіти, що приваблюють до себе, дарують радість, додають сили для життя, яким би воно не було.
Минуло декілька днів, дівчатка стали обережніше поводитися. Більше спостерігали, як Галина спілкувалася з дітьми. Наче намагалися бути в стороні від інших дітей. Це неможливо було не помітити. Одного разу Оля, на рік старша за Світланку, міцно тримала її за руку та виривалась, врешті впала на підлогу. Галина це бачила, миттєво підбігла до Світлани, підхопила на руки, присіла на стілець,
- Забилася? Ви щось не поділили?
Кілька дітей, що після обіду залишилися в їдальні, оточили їх. Світлана притулившись, зазирає їй в очі,
- Вона до вас не пускає, тато наказав не заважати вам ,а я теж хочу щоб мене обійняли, як інших.
- Та ось же, обійняла, - притулила до себе її голівку, запитала,
- Нічого не болить?
Їй вдалося перевести розмову про останній вечір, до якого готувалися діти, адже закінчується відпочинок третьої зміни. Вона розповіла дітям, як всі веселяться. Біля ставка розпалюють вогнище, під музику проводять конкурси.
Світланка, притулившись, все іще сиділа в неї на руках,
- А ви нас із собою візьмете? Бо тато нам жодного разу не дозволив йти з дітьми, каже, ще малі. І каже, що йому там зовсім не цікаво.
На другий день Галина вирішила поговорити з Володимиром, щоб на останній вечір відпустив доньок. Та виявилося, що він з директором табору, поїхав у містечко.
Вже майже стемніло, коли Галина помітила, як до складу під`їхала машина, з неї чоловіки виносили великі коробки. Вона чекала коли все переносять. Та Володимир, побачивши її, щось сказав директору, йшов до неї.
- Ви, що гуляєте? Чи можливо мене виглядаєте? Добрий вечір!
В його голосі Галина почула хвилювання,
- А ви провидець, вас виглядаю. Хотіла попросити, щоб дівчаток на вогнище пустили, я б з ними пішла, якщо ви не хочете.
Він легко взяв її під руку,
- Давайте пройдемося, поговоримо, звичайно, якщо ви не проти.
Відчула тепло його руки, навіть чомусь розхвилювалася. Мовчала… вони йшли до ставу. Зненацька здригнулася,
- Ой, як же діти? Сьогодні самі ляжуть спати?
- Та не хвилюйтеся про них, вожаті подбають.
Місяць уповні освічує стежину до ставу. Галина напевно вперше за скільки часу звернула увагу на небо. Зірки помітно мерехтіли, переливалися різними кольорами, наче в фантастичному фільмі. Краса, на якусь мить тиша і спокій огорнули її. Вдихаючи свіжість, прохолоду, відчуває насолоду. Раптово, здалеку завів пісню соловейко.
Під вербою, що схилилася до води, Володимир зненацька обійняв її, поцілував в уста. Ні, вона не пручалася й сама не знала чому. Отямившись, злегка відсахнулася,
- А можливо не треба… ми ж не діти.
Йшли мовчки, тримаючи її під руку, він задивляється на ставок, в ньому ніби купається місяць з ясними зорями. Роїлися думки, скільки їй років? І чи захоче продовжити стосунки? Гарненька, хоч пухкенька, але ж видно, що в душі має доброту і ніжність.
В обіймах тепло, приємно, відчуття дотику проймає все тіло, вона намагається приховати легке тремтіння. Пригадує, як у дитинстві, в теплих маминих обіймах, задивлялася в на пів темну далечінь. Нині зазирає до зірок, наче в них хоче знайти хотіла розраду, що буде далі. Відчуває, підкрадається кохання, якого вона так боялася. Їй би його обійняти і приголубити, але ж не ті роки і він напевно ж молодший, за мить ця думка лягла на душу прохолодою. Повільно звільнилася від обіймів,
- Ми з тобою мов діти, мене бентежить думка, ти напевно за мене набагато молодший, застара я для тебе.
Володимир, хитаючи головою, розсміявся,
- Ну так, мабуть, аж на півтора року! Це причина, щоб не продовжити стосунки? Можливо діти перешкода та просто цього не хочеш сказати.
Долонею прикрила його вуста,
- Та ні де ти бачив, - піднявши голову догори продовжила,
- Зірки свідки Оля й Світлана чудові дівчатка. Я думала ти за мене на років п’ять молодший. Ой, що це, я перейшла на «ти»!
Ніжний дотик вуст, вже Володимир, обійнявши за плечі, заглянув в очі і ледь посміхаючись,
- Та я вже давно перейшов на «ти», що не помітила, ще в їдальні.
По обрію світліло небо… тьмяніли зорі, ховались у всесвіт. А вони поверталися в табір.
Останні літні дні. За тиждень діти підуть до школи, а що далі? Галина собі задавала запитання. Володимир їй запропонував одружитися та чи вона готова змінити своє життя? У роздумах, на обід чистить картоплю, вони на кухні удвох із Зоєю. Жінка напевно тільки й чекала такої нагоди, весело з посмішкою на обличчі,
- Ось і закінчується твоє захоплення, два дні й з Володькою розійдетеся, як у морі кораблі. Хоч спробувала, який він, як чоловік?! Буде, щось згадати про це літо чи ні?
Галину, як окропом ошпарило, з рук випустила ніж. Відразу почервоніла, щось хотіла сказати. Чи взяти послати? Та не наважилася, нехай потеревенить, язик без кісток.
Але жінка продовжила,
- А, що ми баби всі хочемо ласки, поцілунків, покохатись. Ось, що я тобі скажу, дурепа ти, ще молода, ну й нехай поскакали в траві, як ті цвіркуни та й досить. Та не загуби себе, йти на двоє дітей, це безумство.
Терпець урвався, Галина різко заперечила,
- У нас з ним нічого не було!
- Тю, я так і повірила! Щоб ти змогла перед ним устояти?!Дивлюся на тебе, які на нього погляди кидаєш, а він, то правда, на тебе дивиться, як кіт на сметану.
Галина, щоби вгамувати образу, різко махнула рукою, вийшла з кухні. Трохи постоявши надворі, все ж повернулася, адже робота є робота, треба готувати обід.
Цього вечора пішов дощ, всі діти направилися в клуб, де мав відбутися прощальний вечір. Вона стояла в кімнаті біля вікна, коли в двері постукали. Поспіхом відповіла,
- Так-так! Відчинено, заходьте.
У дверях, Оля Світлана на якусь мить застигли, а потім позираючи одна на одну, прикривши за собою двері, загомоніли,
- А ми без вас нікуди не підемо.
І одна за другою, без запрошення, опустивши голови, всілися на край ліжка.
Запала тиша… Округлилися очі, здивовано дивилася на дівчаток, не могла второпати, чого б це? Не знала, що сказати. Вони ж, розчервонілі, дивляться з-під лоба, то на неї, то переглядаються між собою. Серйозні обличчя спровокували до думок, що їм на це сказати? Адже сама, як на роздоріжжі, іще не вирішила продовжувати спілкування з Володимиром чи ні? Дати згоду, вийти заміж? Але ж це такий відповідальний крок! Чи здатна я до них знайти підхід, чи порозуміємось?
Зненацька відчинилися двері, без стуку, в кімнату увірвався Володимир й до дівчат,
- Фути-нути!
Вони, як кульки злетіли з ліжка, стояли, опустивши голови.
Він намагався не кричати. Вже й до Галини, розчервонілий,-
- Вибач!
Повернувся до доньок, голосно,
- Ви чому без дозволу пішли?! Я, що вам сказав?! Мене вражає ваша самостійність.
Наче хотіла заперечити, Галина взяла його за руку,
- Давай без них поговоримо, нехай нас залишать.
Світланка шморгає носом, на неї всі звертають увагу. Вона маленькими кулачками витирає сльози, ледь перехоплює подих, тихо шепотом,
- А я хочу, щоб ви тьотю Галю, були нашою мамою, тому й нікуди не підемо.
- І я! І я хочу! – благаючим, ніжним поглядом, Оля зазирає в батькові світлі очі.
Як не прислухатися до свого серця? Коли загорівся вогонь кохання, вирішується, якою стежкою йти далі.
Пригорнувши дітей, в очах намагається приховати сльози радості, просто відповіла,
- Добре, я поїду з вами.
2019р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=834779
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.05.2019
автор: Ніна Незламна