Найкращий час, коли квітує юність,
Вітер кохання лоскоче юні душі.
Там недоречним буде слово “мудрість”,
Там все незнане, красиве і болюче.
Дотик ніжних долонь і обіймів гарячих
І найкращі слова відлітають із губ,
Несміливі усмішки, дивовижні, дівчачі,
Клятва вірності, заручини, шлюб.
Жив собі хлопець в сусіднім селі.
Молодий і чорнявий, веселий на вдачу.
В товаристві юнацькім бігли дні, вечори,
Але все ж він чекав на любов, на удачу.
І кохання прийшло непомітно, нежданно,
Запалило вогонь, збунтувало думки.
Почуття таке ніжне, сліпе, невблаганне
Затопило дороги його і світи.
Були зустрічі довгі і розмови під зорями,
І цілунки були, і важливі слова.
Бог єднає серцями, з'єднує долями,
Не міліє людського кохання ріка.
Народилась сім'я у таврійських степах:
Молода і красива українська родина.
Двоє вірних людей розпочали свій шлях
І два серця з'єднались в єдине.
Вже й лелеки злітались під їхню оселю
І найкращі пісні заспівали куми.
Діти в кожній сім'ї - то сторінка весела,
Дітям завжди радіють батьки.
Працювали в колгоспі, сім'я все міцніла,
Росли діти, котились щасливі роки.
Була жінка чорнява, вродлива, щаслива.
Чоловік козаком був як всі козаки.
Коли зрада за руку від жінки вела,
Він винився і клявся, і каявся.
Її вірна любов повертала здаля
Козака, що від дому відкраявся.
Коли був на підпитку, не сварив і не бив,
Бо любов не із болю і сварок.
Свою всміхнену жінку цінував і любив -
Вона світла була, мов літній світанок.
Їхній човен все плив і спливали роки,
Раптом хвиля хвороби накрила дружину.
І з бідою боролися ночі і дні
На одужання мали велику надію.
Він ночами не спав і беріг, і стеріг.
Вона тихо просила, то їсти, то пити.
Смерть уже цілувала хатній поріг,
А їм в двох так хотілося жити.
Не вмирай кохана, не вмирай -
Ми ще трунок п'янкий не допили з тобою,
Я благаю тебе: “Залишись, зачекай!
Я так хочу ще бути поруч з тобою!”
Невблаганна хвороба здолала щасливе життя,
Час розлуки прийшов серед темної ночі.
“Будь за батька і матір нашим дітям” -
Шепотіли уста і благали заплакані очі.
Відлетіла душа, біль залишила тіло.
Він не вірив і руку холодну тримав:
Осиротіла сім'я і любов його осиротіла.
Час прощання - непрошений час вже настав.
Вона просто пішла не відомо куди.
Соромлива і тиха його вірна дружина,
А йому ще любов їхню треба нести
До своєї останньої земної хвилини.
Не судилося вдвох звікувати життя
І з коханою бавити внуків, радіти.
З того світу нікому нема вороття.
Фотографії, спогади, пам’ятник, квіти.
Не прийде, не всміхнеться ласкаво,
Не засне на твоєму плечі
Незабутня дружина, покірна, чорнява.
Далі жив мов в тумані, вночі.
У запої пішов та вертався назад.
Діти батька берегли і гляділи .
Від нелюбих жінок чув багато порад
Та для серця були всі немилі.
На два виміри час поділив:
На час щасливий у шлюбі й любові,
Інший час - час нездійснених мрій,
Час без неї, час спогадів болю.
Помирають в селі й старі й молоді.
Час лікує, а біль залишається.
Він на цвинтар іде як усі -
Там з дружиною знов зустрічається.
Поцілує холодну могильну плиту,
Образ жінки всміхнеться до нього ласкаво.
“Не хвилюйся єдина, я знову прийду,
Ми ще будемо разом кохана”
Йдуть роки, було безліч подій,
Життя било його і ламало,
А він вірним лишався одній,
А любов його не відпускала.
Поки свічка життєва на небі горить,
Діти, внуки приходять у батьківську хату,
Треба вірить, боротись і жить,
А ще треба любов свою оберігати.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831786
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.04.2019
автор: Не Тарас