З дитинства я жував зерно,
Що з поля притягнуло вітром,
Жорстокий світ прийняв мене
З тривогою на серці.
Лише бувало по весні,
Коли розтанули сніги
Я підіймався із калюжі,
Щоб відшукати, щось смачне.
Ховався все у темних ямах,
Де відрізняється усе
Своїм ганебним вічним страхом,
Щоб подивитись з глибини,
Як люди проживають славно.
Аж не було для мене раєм,
Коли лопатою згорнули
Моє старе, старе житло.
Я біг неначе мовчазний
І щось тривожило на серці,
А ґрунт осипався, гудів
І калатало все в мені,
Коли полинув я у царство,
Де проживають гробаки.
Один лиш крок потрібен нам,
Щоб це відчути в порожнечі,
Де поїдає кожен все,
Що в землю сиплеться і мліє.
Лише відірваним гниттям
І зголоднілими кістками
Ніколи радий я не був,
Лише приречений штовхати
Зернину по сухій траві.
Комахам, що там не до мене
У них звичайно свій обід,
А я жував би власне тіло
У вічно зморених колін
На людське м'ясо зазіхаючи
Тікав із глибини у дім.
А тут неначе все тихенько,
Лише самотній чоловік,
Щось тяжко голову схилив,
Де на столі один огарок
І чарка повна простоїть,
І аж до ранку він засне,
Бурмоче, щось незрозуміле,
Але таке мені близьке.
І там у стінах я завмер,
Коли із столу провалився
За крихтою хліба потягнувся
У власний загнаний куток.
З сльозою гіркою і жахом,
Де я побачив гіркий світ
Ступаючи так сліпо, жарко
Пекло у крихітній душі,
Що власне горе я приніс
На сірім, згорбленім плечі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825241
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 13.02.2019
автор: Ти не осліп