Серпневий ранок, яскраве сонце промінням злегка пестить землю. Широке поле, колись тут морем колихалися жита, а нині наче степ із трав, квітів. Що стелиться вздовж дороги і немовби підпирає посадку. Ромашки, більше тримаються купами, а волошки деінде розсипані, тягнуться догори, ближче до сонця, в надії після прохолодної ночі отримати більше тепла. Деякі квіти відцвіли, трави ледь-ледь присохли, чи то змінили кольори на темно-зелені, жовті й руді. Грайливий вітер гойдає їх, легенько прихиляє до землі. То раптом поміж них витанцьовує, за мить ховається. Ніби десь заліг подрімати. Але лише на декілька секунд, а потім знову летить, пробуджує птахів. Ті стрімко вилітають з густої, на пів сухої трави. А часом з-під листків великих будяків, лопухів, що себе тут відчувають королями. Над всіма вищі, довкола принижуючи позирають, наперед виставляють пишні, квітучі голови. В покинутому полі вдають із себе володарів.
Роман і Оксана, посміхаючись один до одного, щойно вийшли з міжміського автобуса, вони повертаються з лікарні. Він під Луганськом отримав поранення. Більше трьох місяців перебував у лікарні, переніс чотири операції, пройшов реабілітацію. Його чорне волосся підкреслює кожну деталь блідого, скрапленого потом обличчя. Трохи змоклий чуб, спадає на чоло, він зробив кілька кроків, глухо сказав,
- Слухай, не поспішай, дуже жарко. Куди нам спішити, три кілометра навпростець й будемо вдома.
Вона торкається свого русявого волосся, поправляє коротку зачіску, ледь надула круглі щоки, стурбовано до нього,
- Та ні, навпростець не підемо, де вже нам, там кроти хазяйнують, горбів нарили, ще й трава висока, наберемося реп’яхів. Тобі потрібно вберегтися від зайвого навантаження, немалий шлях,
Заклопотано, із сумки дістала телефон,
- О! І тут немає мережі, десь-то наші хвилюються, що нас довго не чути.
Удвох трималися за руки, дивилися один одному в очі, намагалася побачити в них те, чого так чекали, ніжності й любові, без якої прожили три роки поспіль. Поранення далося взнаки, він трохи шкутильгав на праву ногу, осколки снаряду зрешетили її. Дякувати Богу, молоде тіло спроможне загоїти рани, шкода, що вся нога в шрамах, але й добре, що все ж вдалося її зберегти.
Вже сонце піднялося вище, добре пригріває, висушує останні роси. Поодинокі метелики літають з однієї квітки на іншу, при цьому, то швидко летять вище, то повільно спускаються донизу і поміж трав зникають. З посадки, лине дзвінкоголосий переспів птахів. Роман вдивляється туди й прислухається, наче намагався відрізнити, чи то спів пташиний, чи звук снарядів, які часто доводилося чути.
Вітерець пестив їх обличчя, від радості сяють очі. Оксана зирила ясними смарагдовими очима і все ще не вірила, що він тепер буде поруч. Що буде вдома з дітьми, які так чекають на нього, невже й насправді позаду туга, всі хвилювання в роздумах недоспані ночі.
Під гарячим сонцем йти дуже жарко. Військовий одяг зберігає тепло, йому хотілося, по можливості швидко позбутися його. Відчути подих землі, цього рідного поля, що колись сам орав трактором.
Вона вирвалася вперед, майже зайшла поміж дерев посадки,
- Давай сюди, ось тут, за шипшиною відпочинемо. Рідненький мій, зовсім пристав. Давай руку, допоможу присісти, спирайся, чи тримайся за мене, як тобі краще, сам дивися.
Рукою торкнулася його чола, хотіла витерти краплини, що з’явилися знову. Він перехопив її руку, міцно притулив до своїх грудей,
- Якби ж ти знала, як я сильно сумував за тобою, за твоїм голосом, волоссям, як пахнеш вся, просто п’яниш.
Солодкий, ніжний поцілунок, доля подарувала щасливу мить. Гучно забилися серця, здавалося затихло все навкруги і спів птахів, і шелест листя на деревах.
Вона ховалася в його обіймах, сама ж в душі немов замала крила, здавалося летіла назустріч сонцю, палає тіло. Як добре, що він є, це щастя, моя доля, не буду я сама, як та тополя серед поля. Сльозинки радості в очах і теплі погляди.
Роман присідав до землі, вона, сама худенька, як тростинка, все ж намагалася підтримати його, щоби безболісно, це вдалося зробити,
- Ну ось трохи відпочинемо, давай зніму ці берці.
Злегка почервонівши, швидко присіла, старанно розшнурувала взуття, поспіхом знімала, ледь торкнулася раненої ноги,
- Дуже болить? Будемо йти не поспішаючи і правда куди й чого нам квапитися.
Листя дерев, від вітру злегка шелестить. Радісно позираючи, їли бутерброди з ковбасою й сиром, пили чай. Оксана задивилася на нього, помітивши сивину на скронях, щось хотіла сказати та відразу передумала. Адже він раніше, ще в лікарні, просив її, щоб про війну ні слова. Щоб не сипати сіль на рану, що запала глибоко в душі, яка не знати коли заживе. Важко переніс втрату побратимів, молодших за нього хлопців, які загинули на полі бою. Просив не торкатися цієї теми, бо і так ночами здригався, часто здавалося, що десь знову свистить і на шматки рветься земля. А іншого разу почує стогін, вразливий крик, від якого моторошно, аж гуде в голові.
Роман спиною приліг на високу траву, підклав руки під голову, любувався небесною синявою. Де-не-де білі, маленькі розпливчасті хмари, здавалося стоять непорушно, але все ж ледь-ледь помітно здригаються, наче човни в тихому морі. Як гарно! Яка краса, в сонячний простір летять думки. Боже дай мені душевний спокій. Лежачи, рукою зірвав кілька травин, підніс під ніс, нюхав,
- Оксано, ти відчуваєш запах трави? Оце лежу, насолоджуюся пахощами, свіжим повітрям, мене, аж п’янить.
Сидячи біля нього, в сторону кивнула головою,
- О! Та це ж ось, зовсім близько чебрець росте, в нашу сторону вітер віє.
Похапцем піднялася, весело й радісно, з усмішкою на обличчі, рвала листочки й ледь присохлі квіти чебрецю,
- Нарву на чай. А ти не п`яній, а то, як доберемося додому.
Недовго думаючи, із сумки Роман дістав капці, взувся,
- Подай руку, цьому немічному інваліду, нехай я встану.
Оксана звела брови докупи, трохи підвищеним голосом сказала,
- Почекай, я в пакет траву покладу. Романчику, ти це слово забудь, все буде добре. Ось поле, далеченько від села, немає бажаючих зорати. Вже три роки пустує, на тебе чекає.
Він піднявшись, виправився, від сонця примружує очі, задивляється на поле,
- Ой ти знаєш, я б і босий пішов по цій рідній землі, так за нею сумував, нехай би відчув її, думаю, придала би мені сили. Інший раз було, як у бліндажі на мить задрімаю, поле насниться, хвилясте, то наче море лагідне, а колоски довгі, повні, аж блищать на сонці.
Ніжний погляд до нього,
- Ромчику, ще находишся босоніж, на подвір’ї багато споришу. Зелений, м’якенький, волохатий, ще й височенький, в ньому купатися можна. А, як поле з житом, чи з пшеницею побачиш уві сні, люди кажуть, на щасливе сімейне життя. От бачиш любий, все збулося, радіймо, один раз на світі живемо.
Йшли вздовж посадки. Тихий шелест листя знімає втому, заспокоює. Вона помічає, що чоловік, дивлячись вперед, про щось думає. Сумку й пакет перекинула через плече, в руці телефон, мовчки йшла за ним.
Згодом, вона зупинилася. зазирає в телефон,
- О! Вже є мережа, зараз до наших подзвоню.
Усміхаючись, набрала номер телефону, голосно заговорила,
- Мамо Привіт! Це я! У нас все в порядку. Ми приїхали, зараз йдемо по дорозі, вздовж посадки.
Вже слухала, що говорить мати, продовжила,
- Не було зв`язку, тому й не дзвонила. Гаразд, до зустрічі.
Легенько торкнулася його плеча,
- Не поспішай, зараз назустріч машиною виїдуть. Сусід наш, дід Микола. То старий козак, колись теж пізнав, що таке війна. Часто розпитував, хвилювався за тебе, хвалив, що пішов захищати нашу землю.
Роман кивнув головою, посміхнувся, ніжно взяв її за руку,
- Оксанко, я тебе просив, менше розмов, де я був, що робив. Я просто перед Україною обов’язок виконував. Якби не пішов, то якби родині й односельчанам дивився в очі. Досить про це.
Раптово почули гул машини, їм назустріч їхав старенький Запорожець. Оксана, побачивши, як дитина, аж підскочила від радості,
- Он! Вже їдуть, бачиш?!
Його сповила легка тривога,від радості гупало серце. Неподалік зупинилася машина. Різко відчинилися дверцята. Син і донька, як пташенята вилетіли з гнізда, махаючи руками, бігли до батька.
- Тату! Тату! - гучно покотилося полем.
У Романа на очах сльози,
- А підросли!
Оксана рукою змахнула сльози радості, ледь хвилюючись сказала,
- Та, що ж ти хочеш, Марійка вже перейшла в п’ятий клас, а Сергійко в третій.
Від хвилювання стисло в горлі, вона більше нічого не могла сказати. Крізь сльози зазирає, як діти туляться до батька, він ледь тримається на ногах, від обіймів боїться впасти, все ж усміхається.
Тим часом, з машини виліз дід Микола. Події розчулили його, на худорлявому лиці витирає сльози.
- Ану, покажись соколе, герою наш! Молодець! Помужнів, справжній воїн!
Роман нахилившись, обіймав сусіда, а той пнувся, чмокав його в щоку.
Старенький похлопав по плечі,
- Ну гайда, їдемо! Із самого ранку, біля сільради, з хлібом-сіллю на тебе чекають односельчани й родина. Поспішаймо!
Оксана, розпашіла, як троянда, весело присіла на переднє сидіння машини. Їй було дуже приємно чути такі слова від діда, гордилася чоловіком.
На задньому сидінні діти, з обох боків, обсіли тата, один перед одного задавали питання, а він із сяючими очима пригорнув їх до себе, гладить голови, цілує в чоло.
Машина рушає з місця…. Роман знову хвилюється. Відчуття радості гріє серце, помітив, як воно гучно б’ється. Яке ж це безмежне щастя, повернутися додому.
30.11.2028 р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818181
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.12.2018
автор: Ніна Незламна