Коли жінці сорок п’ять, вона ягідка опять*
Так в народі всі судачать на весіллях і на дачах. Й на городах молодиці, вбрані в гарненькі спідниці. Часом колінця показують, лице кремами намажуть, тушшю вії, що то вже сказати, тоді й справді не впізнати, скільки їм, чи сорок п’ять, можна дати й двадцять п’ять, ще, як периночки скриплять.
Як у парі жити, то і не тужити, а як самотність, сум долає і все душенька страждає. Пора року чи погода й ні до чого її врода, гляне похапцем у люстерко, відразу, аж тілу терпко. Сама гарна, все при справі і роки давно поважні. Ця красуня, в грудях пишна, як навесні квітуча вишня. Щічки-яблучка рум’яні, що й сказати, роки славні. А уста, немов малинки, хто б та й з них зібрав краплинки, тоді б напевно не покинув. Шкода, а час, так швидко плинув.
Так собі гадала і наша Поліна, частенько стояла біля млина, гладила голі коліна. Вбралась файно, поспішала, груди намистом приклала, щоб іще здались пишніші, хлопці ж будуть сміливіші. Ледь-ледь влізла, вузькі шорти зелененькі, ловила погляди, чоловіки гарненькі. Чомусь проходили все поряд, лише кидали дивний погляд, Та то ж напевно заздрість їх їла, собі так вважала Поліна.
Ось, виглядала сусідку, ну, ту, що привозила влітку, знайомого генерала, саме в парку гуляння, чарівно, весело музика грала.
День при дні, навіть вночі, як лежала на печі, те бажання не сховати, привела б його до хати.
- Генерал, неначе марить. Чи то тиск у мізки вдарить. Так про себе дуже часто шепоче. Страждає душенька, його побачити хоче.
Чи то душа, то певно тіло, від спогадів чомусь мліло. Пригадала поцілунок у щічку. Й коли ходили на річку. Є на що там подивитись, от би ледь-ледь притулитись. У обійми би, мов у полоні, не були б ночі холодні. І в уяві з ним у танці, що там молоді (засланці), ті шалені дівки-щебетухи, налітають немов мухи й корчать із себе невинних, від усмішок безпричинних. Куди їм до генералів, нехай попробують капралів, навіщо високо літали, адже можна й низько впасти.
А згодом закриває очі, згадає вечори дівочі. От лихо, сплинув час. Вогонь кохання той погас. Чом доля іншій віддала, чому її не спитала. А ті очі, немов небо. Та кому була потреба, їх озерце осушити. Нема з чого воду пити. Й боротись було несила. Коли його тоді спросила. А він очі, геть відводив, немов туман у них заходив, іскри й блиск, десь погас. Лише сказав,
- На все свій час.
Часом взимку, як морози, проливала гіркі сльози, у вікна часто виглядала, адже все ж його кохала.
Йде весна, є первоцвіти, як то було не радіти. Щебет птахів й соловейка. А вона все ще одненька. І неба синь їй усміхалась, а вечорами прислухалась. А може й справді прийде сусідка, від радості, вона мов квітка, відчинить двері й запросить в любу годину, нехай би мала вже родину А то одна, як перст на світі, десь загубилася в суцвітті.
Роки пролетіли, як птахи у вирій, в неї думки, якби ж то люди щирі. Та й не судили, в її сорок п`ять. Якби ж то знали, як важко чекати. Щоб було з ким ввечері погомоніти, як набридло самій крижаніти, тулитись до ледь теплої пляшки з водою. Де ж ті роки, що була молодою? І піч не піч, чомусь весь час вогонь тухне, а за вікном вже осінь, дощ не вщухне. І одинокість їсть настрій, сум навіває. Весь час одна… так серденько страждає.
Неначе шелест, листя спадає до вікна. Здригнулась та ніби знову хтось шкребеться,
- Це ж треба, ще бог зна що таке приверзеться….
Та все ж поглянула у вікно Цього чекала так давно. Він під дощем, під серцем щем. І швидко до дверей, вмить зашарілась. Від погляду відразу вся зігрілась. Нарешті, без сусідки, прийшов сам. Не вірячи своїм очам, ледь на стілець присіла. В душі то, так раділа. Ті чорні очі, як вогонь палали та лиш не знати, чи й справді покохали? Ховався сумнів, кидала ніжний погляд, як тепло й добре коли поряд.
Стікали краплі по шибці одна за іншою, ніби після дощу весною. Він доторкнувсь до чола рукою,
- Ось вибач, це тобі і ось цукерки в пакеті. Поглянь на мене не тримай в секреті. До мене свої почуття, я так мріяв бути разом. Іще тоді, як гуляли ми садом… пригадуєш ,- на вухо шепотів,
- Я згаяв час, зізнаюсь так жалів, що не насмілився тобі сказати. Гадаю зорі, нас мають поєднати. Хоч зараз осінь і дощ хлюпоче. Радіє серденько, пізнати щастя хоче.
Спитати скільки йому літ? Ні! Мабуть, робити це не слід. Роки… і скроні трохи в сивині. Та чомусь рідні вже мені. Вона літала в вирій думок та викинула сумнівів жмуток і пригорнула до себе ніжно, лагідно дивилась. В його очах наче утопилась. Уста медові бувають і в сорок п`ять, недарма кажуть, жінка ягідка опять*.
*місцевий діалект
08.10 2018 р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813084
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.11.2018
автор: Ніна Незламна