Коли ламають у кохання крила,
я бачив у своїм житті не раз.
Нещадно рвуть наповнені вітрила,
відверто не шкодуючи образ.
Любов брела, я видів, світ за очі
вся почорніла від гнітючих дум.
У темряву густу сирої ночі
стікав пророче невимовний сум…
Знеможена від зрад, уся безсила,
схиливши долу очі, повні сліз,
вона страждала, опустивши крила,
усе ступала мовчки під укіс…
А ті висіли, зламані презирством,
байдужістю чи покликом їдким,
чутливі до обману й лицемірства,
знівечені стосунком нелюдським.
Було коханню невимовно скрутно,
в його життя прийшов найгірший час.
Сердешне шепотіло ледве чутно,
молило Бога про останній шанс…
Щоб вітер знову оживив вітрила,
забулися поневіряння ті
і зажили подерті лихом крила,
червона нить найшлася у житті.
Допоможіть же ви своїй любові,
її немов зіниці бережіть,
пісні співайте лише веселкові –
бо у коханні тільки й варто жить!
06.11.2018
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812784
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.11.2018
автор: Олександр Мачула