По вулиці ішла Людина,
Закутавшись від осені в пальто,
Несла свій хрест покірно за плечима,
Одна із сотень тисяч «хто?».
В обличчя вітер миє дощем щоки,
В кишенях руки втримують тепло,
І туфлі витанцьовують поспішні кроки,
Буденність в’їлась у ясне чоло.
Та раптом постать зупинилась,
Неначе хтось натиснув на стопкран,
Перед ногами звідкісь появились
Зелені очі в шерсті поміж ран.
А кошеня лиш терлося щокою,
І сили не було помуркати хоч раз.
Людей вже сотні провело з журбою,
У всіх проблеми – чесно, без образ.
Але ж по вулиці іде Людина!!!
Любов у грудях вогником горить,
Вона не знала як, та знала, що повинна,
Малий клубочок шерсті прихистить.
І хоч обличчя вимивається дощем,
Вже руки не ховаються в кишені.
У грудях тепло, добре, аж до щем,
Несе Людина щастя повні жмені.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808248
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.09.2018
автор: Волинянка