Осінь на порозі… відчинила двері. Ніжна прохолода з туманом лягла. А я подивлюся, за згодою природи, вона до нас в гості
з подарунками прийшла. У саду моєму, достигають груші, яблука червоні, рум`янці від сонця, вже й горішок падає, стукає у віконця, а персик пізненький вітами гойдає, скуштувати плоди, до себе зазиває. Яка насолода, сливи пахнуть медом, по них роса пледом, іскрить бавить очі, а вони на вигляд , як світлі ночі.
Ранок запізнився, то вже час такий, промінь загубився він, ще лагідний. Це бабине літо, певно кажуть так, павучок уміло в мереживо вплітав, листочок жовтенький, в клені задрімав.
О чарівна, щедра осінь, чаклує не дарма. Знає, що робити, господарює всюди. Мов бурштину груди, скрізь порозсипала, золотом поля й долини, вміло осипала. Задивлюсь на біло-жовтий виноград, виблискують на сонці грона, добре сонце пригріває, як здалеку, то наче корона, на лозі так яскраво сяє.
Україно, моя Батьківщина! Велика, чудова і щедра земля . Радіти б людям усім її дарам та, на жаль, не все добре в нас.
Ми тішимося дарункам осені та горюємо, плачемо від подарунків Росії. Горить… вже п`ятий рік Донбас, а чи хотів цього хтось із нас? Ви запитайте в дітей і матерів, ви запитайте всіх жінок, тих хто поклав до землі похоронний вінок. Хто бачив всі оті страхи, де земля, на жаль не родить, все горить, палає і димить. Ви запитайте тих стареньких, що залишилися, виїхати нема куди. Від горя так стискає у грудях і під серцем раз-у-раз болить..
А тут де мирно, кажуть йдуть реформи. Тільки не зрозуміти, які ті мають форми? Чому погіршення життя? А ціни вже досягли неба, скажіть кому в цьому потреба? То певно олігархам? Так! А, що простий народ-бідняк? Мовчить і стогне, як Дніпро. Тож на покращення життя надіявся народ! Будувались фабрики, заводи, по сорок років, за плечима всі в роботі, а, що тепер? Кожного дня в скорботі. Оті часи, здавалось було щастя… Та хто і навіщо все змінив,от трясця! Болить у кожного душа, вже горя напились з ковша, як далі жити?
О! Та чи жити? Чи виживати? Шкода залишилась одненька чиясь мати. Як зиму пережити і чим зігрітись, піч чим палити? Який там газ, як в селі кілька хатин, гляне довкола, не ховає сліз, гірких краплин, що котяться, з тремтінням по щоках. Погляне на дереві сидить птах. Теж одинокий, як і вона. А може винна в усьому ця війна?
Запитань так багато, що сказати, а влада, що? Що може вона дати? Хіба, що теж зробила осінній подарунок?
Допіру в магазині, ось була, я двадцять гривень дала. Купила хліб, а вона мені на здачу паперові гривні дві по дві і копійчину білу, як колись радянські, копійки дві. Аж жах охопив мене, а нехай би грець, взяв тебе, хто так посмів спаплюжити ці гроші, це ж виявились гривні дві, я вирячила очі й придивлялася до них. Й народ, що в магазині був, від здивування весь притих. Підходив, заглядає в жменю, дивився з боязню, що, ще ж чекати від міністрів далі? І злоба й сором за Державу, невже й чому ми впали, що так слизько? Чи, то кончина гривні близько?! Пригадайте, то ж колись гордилися своєю національною валютою. Чому не цінуєте? Історія стала забутою? Навіщо соромить країну ви скажіть? В душі ридаю, прошу збережіть! Мою країну не зганьбіть! Не в змозі працювати, то геть йдіть! Який же сором, так впасти низько-низько. Ці гривні-копійки, що можна з них, собі мабуть зробить намисто, як пам`ятку мати щоб не розгубити, бо вже за них немає, що й купити. А, що хіба не так? Реформи в медицині, всі кажуть нині. Кому реформи, кому багатства цілі платформи. Хтось, від статків, так жиріє, а хтось, від голоду мертвіє. Так і все своє життя, про життя щасливе лише мріє.
Зарплати лікаря, санітарки, медсестри, о так шкода, їх всі зрівняли. Нехай би з влади, хтось пішов мити горшки, за ті підвищені їм копійки. Та чи за операційним столом по три години, вистояти в напрузі за життя дорослого чи дитини.
Ось знову новини, на нас усіх осінній подарунок чекає, вже по ТБ новина літає, підвищення ціни на газ. Я вкотре хочу запитати, люди вас, це хочуть знищити українців? Тобто нас? Хто буде спроможний платити за газ, не знати, як простому люду доживати?
Руйнується країна, а що далі? Їдуть машини, все ж вперед, тиснуть на педалі. Молодь тікає, хто на чому їде до Європи. А влада що? Аж страх бере! О, що ти! Що ти? Жену від себе геть нав`язливі, погані думки. Гадаю, не було б від влади таких осінніх подарунків, якби позбулись ми тих недоумків, що тягнуть віз, як лебідь, щука й рак і закінчився б врешті в країні цей хаос і бардак !
Ледь стримую емоції. У свій сад поглядаю залюбки. Дарує осінь нам щедроти, радість, так тепло від цієї доброти. Якби ж діти мали тут роботи, то не тікали б у світи. Напевно кожному з нас гріє серце й душу одна надія, сподівання на краще життя. Щоб діти та онуки мали щасливе майбуття!
16.09.2018р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806776
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.09.2018
автор: Ніна Незламна