«Я люблю, як ніколи нікого ніхто не любив», —
Часто кажуть закохані й пишуть у віршах цю фразу.
Я подібних заяв у своєму житті не робив.
І у мене це твердження сміх викликає відразу.
Тільки Бог, тільки Той, хто є Сам чиста й вічна любов,
Міг сказати б таке. Ну а я в серці лиш відчуваю
Тиху, неопоганену ніжність. Ця ніжність є Бог.
Він зі мною. Він тут. І це все, що насправді я маю.
Вчора в мене спитали, яким я молюся богам.
Тільки той, хто не має зв'язку з Богом, міг так спитати,
Так питання поставити. Це означає — він сам
Так і не удостоївся в серці любов відчувати.
Бо інакше він знав би, що іншого Бога нема.
А коли я сказав, що Бог тільки один, він не став би,
Із якої релігії Бог мій, питати дарма.
Бог релігії жодній ніяк не належить насправді.
Хіба сонце належить якомусь ученню? Воно —
Об'єктивна реальність, яку ми чуттями сприймаєм.
Так і Бог — об'єктивна реальність. Тому все одно —
Релігійні чи ні ми, ми Бога тоді близько знаєм,
Якщо чисті серця наші, чисте сумління і зір.
Зір душі — здатність бачити істину, бачити Бога.
Але зору не має той, в серці у кого не мир,
Доброта і любов, а корисливість в серці у кого.
Цю корисливість, цей егоїзм називай хоч би як:
Люцифером, дияволом, майєю, бісом, шейтаном.
Та це дещо не зовні. Це власна хвороба твоя.
Ця хвороба і є сліпоти та невігластва станом.
А сліпому здається, звичайно, що Бога нема,
Що Він плодом релігії є. І тому він питає
Про релігію в мене. Облиш, брате, все це дарма.
Бо здорова душа Бога безпосередньо сприймає.
[i]17.02.2018, Київ[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799176
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.07.2018
автор: Петро Рух