крізь тисячу сит золотих молитви сочиться вода,
крізь рій посполитих тих що з вічності впали гнізда_
шугає з кривою косою, лишивши лиш сіре веселці
омита гіркою росою жниця, що вічно сміється...
лахміття залите червоним_ тримає поставу гордо_
поживи цим землям солоним_ де чахли відвіку орди_
така не питається роду, не дивиться заздро в очі,
пустеля такій, чи фіорди_ бере де сама захоче...
на служків її чорноперих вдивляються з ляком душі,
по хвилях скриплять галери, падають стиглі груші,
згадують неохоче жницю жерці та блазні,
бере_ де сама захоче_ шепоче щось невиразне...
тріпочуть хоругви / стяги_ лютують звитяги / бурі,
гниють кочові / варяги, cивіють святі в зажурі,
брязчать в магмі неба зорі, труться хребтами гори,
скажено гудуть мотори, блукає голодне горе...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792695
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 22.05.2018
автор: Ки Ба 1