Повільно з хмизом догорає час в каміні,
Засохла бура пляма в келиху вина,
Ми вдвох загублені у тліючому світлі,
Де серце збуджує мелодія сумна.
Нічні метелики безглуздо помирають,
Вогню, прозорим доторкнувшись лиш крилом,
І тіні наші, в поцілунку завмирають,
Перед зачиненим, для інших всіх, вікном…
Два крісла-гойдалки і ковдра в колір кави,
Три сходи стругані, що стогнуть кожну ніч,
Казан із міді у кутку, весь майже в сажі,
Та домурована, з старої цегли, піч.
Старий свічник затертий з бронзовим відливом,
Крива, напівзгоріла свічка набакир
І скатертина, що вціліла дивним чином,
Протерта віком посередині до дір.
Легенький протяг в дверях, свіжість несе з лісу,
Букова хаща темна, млосно шелестить,
А ми, за руки взявшись, слухаємо пісню,
Як в римах Джо Дассена, серденько щемить…
Ти збудувала на руїнах мого серця,
В старій буковій хащі грішної душі,
Будинок щастя та очистила озерця-
Надію й Віру, що замулились в житті.
Сьогодні ніч буде такою, як ніколи!
Одні, загублені в обіймах темноти…
Під ретро звуки зі старої магнітоли,
Ми шепотітимемо в темряві: Люби!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792087
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.05.2018
автор: Ярослав Ланьо