Із давніх-давен так бувало – іду до річок я і в гори,
посеред вільної-волі справжня відрада мені.
Беру я з собою синів і племінників малих;
і просто крізь терну кущі, ми по диких місцях ідемо.
Й туди і назад ми проходимо поміж узгір'ям і полем,
і споглядаємо з жалем на житла-руїни старі.
Вогнищ й колодязів слід там в дворах залишився.
Тутів й бамбуку стирчать там гнилі стовбури.
- А чи не знаєш, бува, - спитав, якось, я дроворуба, -
селищ, в які звідси ці люди пішли? -
А дроворуб розігнувсь, подивився на мене і каже:
- Люди повимерли ці. В живих їх нікого нема...
Нове покоління – новії палаци і площа.
Значить, слів оцих мудрих і досі ще правда жива.
Значить, людини життя просто гра перетворень,
а під кінець тої гри, вертається він в небуття…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791087
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.05.2018
автор: Тао Юань Мін