Вже волосся посивіло, зуби вилітають,
А я все ще не бабуся, онуків немаю.
Задивляюсь у люстерко, до себе сміюся,
Всі ознаки уже маю... А ще не бабуся!
Як же бути? Що робити? Ріже думка мозок.
А я б так уже хотіла взяти з малям возик...
Щоб агукало, сміялось... Я б його любила
І щодня за нього в Бога здоров'я просила!
Що не так? Є зморшки, втома, друге підборіддя,
В вихідні сиджу удома, соплю по обіді.
Вже цікавлюся що в світі, дивлюся новини...
А чому нема онуків? Скажи мені, сину?!
Лікар виписав недавно нові окуляри.
На ногах вже, як на мапі - видно капіляри.
Сплю погано, ноги ниють, в спині ріже й коле,
А онуків ще немає. Горе мені, горе!
Бачу зблизька вже погано, а добре - здалека.
Вже весна... Не прилетіла ще до вас лелека?
Може вибити ті зуби, що в роті лишились?
В тім, можливо, перешкода - внуки забарились?
Взяла вчора каменюку і у рота цілюсь.
Ради щастя мати внуків, вибити осмілюсь!
Раптом - звуки телефону, задрижала хата.
Ало? Що?! Я вже бабуся?! О, Боже, ти - тато!
Хто родився? І о котрій? Що кажеш? Вітати?
Уціліли мої зуби... Та невже?! Двійнята!
Вже не викину.Звершилось! Ні мишці, ні Жучці!
Ними гризтиму горіхи, онукові й внучці!
Валентина Урода/ Дацко
26 /04/2018
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791066
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.05.2018
автор: Гонорова пані