Крихти сумнівів падають на долівку.
Земля стала дзеркалом,
А небо – пухким чорноземом.
Ці очевидні зміщення
Не впливають так,
Як впливаєш Ти.
Переливами, миготіннями
Сонячних променів,
Що лоскочуть променисті
Тіла,
Я досягаю тієї досі примарної невагомості
Разом з тобою.
Тільки не дивися
На це «зненацька-щастя»
Через тьмяне скло,
Бо тьмяне дисонує
Тут,
Тож просочуй себе світлом.
Ми ще й досі лишилися
Дітьми,
Що бояться темряви.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789896
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.05.2018
автор: Олена Ганько