Думи (Цей вірш написаний в 2011 році. ) т

Тепер,  коли  сиджу  один  у  хаті,
Так  хочеться  згадати  все  мені.
Хоча  життя  не  було  в  златі,
А  особливо  те,  що  у  війні.
                 Був  холод,  голод  і  розруха,
                 Важке  дитинство  в  кожної  сім"ї.
                 Тане  зламало  нам  ні  віри,  ані  духа
                 І  дочекалися  ми  волі,  хоч  не  всі.
Бо  й  по  війні  було  у  нас  знущання,  -
Одних  погнали  силоміць  в  Сибір,
Другим  чіпляли  різне  таврування,
Немов  худобі,  людям  на  підбір.
                   Хто  був  господар  -  став  куркуль  поганий,
                   Хто  любив  Неньку,  ворогом  теж  став.
                   Але  ж  то  наш  народ,  що  в  світі  знаний,
                   Багатство  теж  сусідоньку  давав.
До  них  пішли  із  збіжжям  ешелони,
По  трубах  нафта  й  газ  поплив  також.
Людей  погнали  на  нові  будови,
Бо  в  Україні  жити  їм  не  мож.
                   Бува,  за  те,  що  слово  хтось  дозволив
                   Собі  сказати  без  всякого  зла,
                   Ще  отченаш  він  навіть  не  промовив,
                   Як  вже  тачанка  за  ним  приповзла.      
В  них  ворог  був  напевно  і  дитина,
Бо  у  вагони  гнали  всіх  підряд.
Хоч  не  одного  бідна  мати  сина
Війні  віддала,  наче  на  парад.
                     І  те  тяглось  немало,  знайте,  років,
                     Аж  поки  душу  чорту  не  дав  кат.
                     Й  не  стало  у  живих  і  тих  пророків,
                     Що  так  тримали  в  головах  той  лад.
Помало  світ  мінявся,  росли  люди,
Другі  керманичі  прийшли  і  до  руля.
Тай  краще  вже  зажили  навіть  всюди
І  вроді  би  здихнула  аж  земля.
                       Народи  всіх  республік  подружили,
                       Вже  навіть  сім"ї  різні  теж  були.
                       Усі  трудились  і  в  Союзі  жили,
                       Та  ще  й  чекали  кращої  доби.
Але  Господь  розвів  Союз  без  воєн.
У  Пущі  сіли  верхи  за  столи
І  кожному  віддали  тільки  своє,
А  до  чужих  -    лиш  друзями  іти.
                       І  так,  ми  дочекались  волі.
                       Полились  пісні  щирі,  від  душі.
                       І  об"єднались  наші  світлі  долі
                       Вже  на  кінець  на  рідненькій  землі.
Але  не  те  прийшло,  що  ми  хотіли.
Ми  думали  щасливо  заживем.
Та  у  верхах  не  ті  пани  засіли,
А  ми  вже  скоро  в  жебраки  підем.
                       Бо  двадцять  років  не  видно  просвітку,
                       Хіба  з  екранів  лиш  слова  летять.
                       А  тих  панів  хвали  й  чіпляй  їм  квітку,
                       За  те,  що  "бідні"  думають  за  нас.
І  доки  нам  усе  оте  терпіти
І  доки  ще  стогнатиме  земля.
Та  ми  ж  дорослі  і  уже  не  діти,
Ми  є  Народ  і  як  одна  сім"я.
                         То  вже  пора,  щоби  ми  об"єднались
                         І  вибрали  керманичів  собі.
                         Щоб  жили  ми,  трудились  і  кохались
                         У  щасті,  в  радості  і  на  своїй  землі.        
                         

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782751
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.03.2018
автор: Дашавський поет