Де м"ята цвіла під горою,
Коли роса вранці лягла,
Там дівчина свому герою
Дарунок від серця несла.
Бо він у сімнадцять покинув
Кохану свою і село.
Пішов в боротьбу до загину,
Щоб краще народу жилось.
Давно це було. Пам"ятаю,
Як хлопці стояли в бою.
Вони не від щастя, - я знаю,
Обрали тернистий свій шлях.
Пішли за своє, за Вкраїну,
За волю її, за добро,
За рідну, у світі єдину
Країну, щоб зникло все зло.
Любов їм давала ще силу
Іти у перед у борні.
Бо кожний ішов і за милу,
Щоби не була у ярмі.
У серці він ніс й свою маму,
Котра все молилась за них.
Боровся й за землю кохану
Й за образи наших святих.
Бо нелюди нищили храми,
Ламали і душі в людей.
Живими кидали у ями -
Старих і жінок і дітей.
Аж серце льодом обростає,
Коли споминаю таке.
А людство нехай пам"ятає,
Як нищили в світі живе.
Не дай Бог, щоби народила
Земля ще колись вовкунів.
Не одна б застогнала й могила
Відважних вкраїнських синів.
Тому, дорогі, щоб ви знали,
Що воля сама не прийшла.
Століттями війни гуляли
І маса народу лягла.
Отож бережім свою волю.
Вона нам і Богом дана.
Нехай України вже долю
Ніхто не зверне до ярма.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782532
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.03.2018
автор: Дашавський поет