За вікном ледь-ледь сутеніє, я вкотре туди зазирну. Четвертий поверх, але все добре видно. Легенький сніг опускається до землі. Він кружляє, заворожує, а лише потім легенько припадає до неї, неначе боячись обіймає. Одна сяюча сніжинка заблукала, припадає до скла вікна, вмить, на її місці маленька краплина, висить, заглядає до мене. А мене ж смуток обіймає за плечі, погляд губиться до неба, підіймавсь. От природа, все вирішує сама, як і ця зима, коли сніжити, коли бути морозу. А часом і потепління, впустити на якийсь час і вже відлига. На жаль, не завжди людям цього хочеться та вона ж нікого не запитує, сама пише свою історію. Хоча останній день зими, а вона, ще тут, навіть лютує, мороз п`ятнадцять за вікном, а дійсно хто цим всім керує? Цим дивовижним світом, хто? В якому ми живемо, гадаю є господар той, що дав і нам життя, і нашій землі. Навіть проживши майже все життя, цієї загадки ніхто не розгадав так, як і я.
На всю кімнату чути голоси з телевізора, йдуть новини. На якийсь час занурилась про, що йде мова. Ой, як шкода, що звідти майже завжди лине брехня і все, якісь страшилки. Вкотре почувши, як завжди, похитала головою, як справді жаль, що це все вливається в наше життя. І залишає відпечаток у душі - того негативу, що нам подають з усіх екранів. Махнувши рукою, виключила телевізор, знову погляд до вікна. Мабуть одягтися та вийти на декілька хвилин на балкон.
Зимовий вечір, то одна мить краси, яку змайструвала зима. Від світла ліхтарів, по тротуару іскриться сніг. Кілька дерев вряд, до половини прикидані снігом, немов пишні спідниці їм повдягали. А туди далі, ще вирує життя, нікому не спиться, трамваї човгають у різні сторони і не поспішаючи їдуть машини. Так, в цю погоду швидко не поїдеш, мов величезні білі мухи все падають і кружляють, і танцюють. Наче в танці «Фокстрот», завмирають, а потім знов крутнувшись падають до землі.
Свіже повітря забиває подих і на душі вже набагато тепліше мені. Хоч і холодні дні, але ж яскраві, подарувала зима і цей раз шматочок щастя. Адже просто жити - це вже щастя, хіба ні?
Зненацька сигналить якась машина, відволікає від думок. Та вже бачу, по тротуару йде чоловік, доволі стрункий, молодий, мені здалося, дивлячись на його ходу, кудись дуже поспішає. Воно ж так добре все видно, бо освічують ліхтарі і сніг свіженький білий-білий. А неподалік йде дівчина на підборах, ні, не висока, не поспішає. На сніг стає обережно, напевно ж під ним деінде лід, тому так йде. Доволі широко розмахує руками, як пташка крилами, коли хочеш присісти на якесь місце. О, то це, як я всміхаючись, зробила висновки.
Раптово дівчина ледь послизнулась, напевно в пару метрів від чоловіка, що йшов назустріч, а можливо й менше. Бо він відразу підскочив до неї, підтримав, щоб не впала. До мене долинає дзвінкий сміх. Він стоїть навпроти неї близько, дивився прямо й раптом двома руками легенько взяв за плечі. О! Мабуть знайомі, чи, що? Чоловік про щось розповідає, розмахує руками, вона ж рукою тримає піднятий комірець темного пальто, напевно від снігу. Ця парочка мене заінтригувала, що ж буде далі? Адже йшли в різних напрямках.
Легенький холод підібрався до мене, вже й вітер зненацька повіяв сильний, напевно,як вчора, знову буде хурделиця. Той вечір був казковим. Майже не розгледіти, що за вікном. Все виглядало іскристим, білосніжним, навіть не можна розібрати, чи чоловік йшов, чи жінка.Та й людей було зовсім мало, всі завчасно поховалися до квартир. Звичайно, з квартири, в якій доволі тепло, можна довго спостерігати за життям поза вікном, тим паче в зимовий вечір.
Взяла цікавість… мене в свій полон, як повернутися в квартиру? Хотілося знати, що ж далі? Так довго спілкуються, нехай би вже розійшлися і я б пішла. Та раптом дівчина поправила біленьку шапочку й взяла його під руку, він поправив їй комірець. Вони пішли вдвох в ту сторону, що йшла вона. І в мене якесь задоволення, усмішка на обличчі. Ось воно, таке життя, хто його змінює нам? Йдучи в одну сторону, коли здається будеш так іти, ми не передбачено йдемо по другому шляху.
Я придивляюся їм услід, він розмахує однією рукою, схилявся в її сторону. На душі так тепло мені, як добре, що в житті є такі моменти, що люди зовсім зненацька знаходять свої долі. Можливо і в них так станеться. А сніг, ще сильніший летів, кружляє і падає, замітає їх сліди. Я ж думала, нехай в цих молодих не буде ніяких бід і суперечок. Най все складеться на краще, адже ми не знаємо часом де те, наше щастя.
28.02. 2018р .
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780178
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.03.2018
автор: Ніна Незламна