Вона, одна така,
Берізонька струнка,
Тоді її кохав,
Як коси розплітав.
Вона, одна така,
Ясна, та зіронька,
До неба я літав,
Кохати обіцяв.
Життя… наче вітри,
Роки…минуло три,
Ішли рясні дощі,
Поникли радощі.
Відчув, уже втрачав,
Чому і сам не знав,
Мовчать давно хрущі,
На нашому кущі.
Тоді, жасмин ламав,
Збагнув, що покохав,
Вона одна така,
У полі квітонька.
А погляд сонячний,
Характер лагідний,
Та чом, зробилося,
Чуття розбилося.
Немов, серця шматки,
В руках тримав книжки,
І мрії, покохать,
Знов зорі рахувать.
Не з нею, ноги мить,
Ловить щасливу мить,
У ранішній росі,
У сонячній сльозі.
Вона, була така,
Берізонька струнка,
Трима мале дитя,
Чому таке життя?
Не зміг, тоді збагнуть,
Боявсь її гукнуть,
Лиш глянув, їй у слід,
А серце, наче лід.
Час дуже, поспішав,
Її не доганяв
Батьківства, я не знав,
Себе, не проклинав.
Та чом, так сталося,
Між нас, зосталося,
Печаль, на душі лиш,
І чистий лежить лист.
Роки, швидко летять,
Їх мусив я догнать,
Вже скроні в сивині,
Так боляче мені.
Нам час, не повернуть,
Мені, це не забуть,
У спогадах, все та,
Берізонька струнка.
Тепер, я в каятті,
Все бачу, очі ті.
17.02.2018р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779668
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.03.2018
автор: Ніна Незламна